Розділ 19.1 Стефа

Стефа

Коли ми виходимо з кінозалу, я ще сміюся. Не голосно, а тим тихим сміхом, який лишається всередині після справді гарного фільму. Комедія була чудова — така, де половину жартів ти передбачаєш, але все одно смієшся, бо актори роблять це настільки щиро, що неможливо не піддатися.

У гардеробі тепло, пахне мокрим одягом, парфумами і попкорном, який хтось, вочевидь, вирішив пронести із залу в кишенях.

Я стою перед Назаром, тримаючи свою куртку, і раптом усвідомлюю дивну річ. Я ніколи не була на побаченні в кіно…

У кав’ярні — була. У парку — була. У ресторані — була. У боулінгу — теж. А от у кіно — ніколи.

Може, тому, що кіно завжди здавалося мені… занадто романтичним місцем. Занадто «з фільмів». Там люди тримаються за руки у темряві, діляться попкорном і випадково торкаються плечима.

І тепер я стою тут, перед Назаром, і розумію, що все це щойно сталося зі мною.

Він забирає в мене куртку.

— Дозволь, — каже спокійно.

Я мовчки піднімаю руки, і він допомагає мені вдягнутися. Його пальці ковзають по моїх плечах, коли він поправляє комір, і цей дотик такий природний, ніби ми робили це вже сотню разів.

Моє серце трохи збивається з ритму, коли він мимохідь легко цілує мене у скроню.

— Фільм був хороший, — кажу я, застібаючи блискавку.

— Ти сміялася голосніше за всіх у залі.

— Це неправда.

— Абсолютна правда.

— Це був нервовий сміх, — бурчу. — Я просто переживала за героїв.

Назар тихо посміюється.

Його рука на секунду торкається моєї спини, коли ми виходимо з кінотеатру. І от саме тут щось у моїй голові клацає. Бо поки ми обговорювали фільм, жартували, згадували сцени, сперечалися, чи справді той герой був таким дурнем… мені було легко.

А тепер… тепер у мою голову тихо повертаються думки. Ті самі. Неприємні. Надокучливі.

А наскільки це все серйозно для нього?..

Я дивлюся на Назара збоку, коли ми йдемо до автівки. Він виглядає спокійним, розслабленим… задоволеним вечором. І від цього мені стає трохи страшно. Бо мені теж добре. Проте все хороше триває далеко не вічно.

Назар зупиняється біля виходу.

— Хочеш повечеряти?

Я кліпаю.

— Що?

— Вечеря, — повторює він. — Їжа. Це така собі людська базова потреба.

На секунду замислююся і згадую одну маленьку деталь. Я сьогодні майже нічого не їла. Тільки пила каву… Багато кави. Бо цілий ранок я збиралася, хвилювалася, постійно думаючи, як він відреагує на мене та мій зовнішній вигляд…

— Я… — зітхаю.

Назар дивиться на мене трохи підозріло:

— Ти сьогодні взагалі щось їла?

— Звичайно, — намагаюся звучати впевнено.

— Стефо, — він серйозно дивиться на мене.

— Каву.

— Це не їжа.

— Це рідка форма виживання.

Він хитає головою, але усміхається.

***

У ресторані тепло. Світло приглушене, пахне спеціями і свіжим хлібом, і я ловлю себе на тому, що нарешті розслабляю плечі. Ми замовляємо вечерю. Я намагаюся поводитися нормально. Жартую. Підколюю Назара. Але, здається, моє тіло все одно видає мене… мої страхи.

Бо Назар раптом дивиться на мене трохи уважніше.

— Стеф.

— М? — зустрічаюся з ним поглядом.

— Усе добре?

Я миттєво усміхаюся:

— Абсолютно.

Він не відводить погляду.

— Точно?

— Так, — киваю.

Назар мовчить і я розумію, що він мені не зовсім вірить. Дідько! Я б сама собі не повірила…

Я хапаю келих води, щоб зайняти руки, і раптом Назар каже:

— До речі.

— Що?

— Чому саме орхідеї?

Вдень, коли Назар приїхав по мене, він знову приніс квіти. Орхідеї. Я тоді лише усміхнулася, подякувала і швидко занесла їх додому, щоб вони не каталися з нами по місту.

Я проводжу пальцем по краю серветки.

— Це улюблені квіти мого батька.

Назар не перебиває, просто слухає. Раптом відчуваю, як у мене в грудях стає тихо, наче все завмирає, коли спливають спогади в пам’яті.

— У нього в кабінеті, на підвіконні стояло кілька горщиків, — кажу я. — Він постійно за ними доглядав. Пересаджував... Поливав… Читав якісь статті про те, як правильно їх тримати. Ходив по консультації до флористів, — тихо усміхаюся. — Він вважав, що орхідеї трохи вперті. Їм не подобається, коли їх ігнорують.

— Це звучить знайомо, — тихо каже Назар.

Я хмикаю.

— Можливо, — мій погляд ковзає кудись у бік, на вогники за вікном. — Коли я була маленька, він іноді дозволяв мені поливати їх. Але тільки під наглядом. Бо одного разу я мало не залила одну.

— Квітку було врятовано?

— Так, вона вижила, — кажу я серйозно. — Тато помер, коли я була ще маленькою дитиною, — мої слова звучать тихо, але в них немає болю. Швидше… тепла пам’ять. — Після нього лишилися чудові орхідеї, я навіть іноді розмовляла із ними, доки мама їх не викинула… Коли я забігла у кабінет і не знайшла там квітів, мені здалося що я втратила щось надто цінне, — пошепки зізнаюся. — Якщо відверто я не так багато пам’ятаю моментів пов’язаних із ним… Мамі не подобалися розмови про тата… але у душі закарбувалося його ставлення до цих квітів.

Назар дивиться на мене так уважно, що мені трохи ніяково.

— Мені здається, він був хорошою людиною, — промовляє, беручи мене за руку. 

— Дуже, — кажу я.

І саме в цей момент нам приносять вечерю. Ми перемикаємося на інші теми. Про роботу. Про кіно. Про те, що Назар не любить фільми жахів, бо «життя і так достатньо стресове». Я часто посміхаюся, але десь у глибині знову починають ворушитися ті самі неприємні думки.

Можливо, мені варто обговорити їх із Назаром?