Розділ 18.2 Стефа

Стефа

Я намагаюся працювати. Відкриваю пошту. Лист від Каті. Коректива по другорядному проєкту.

Дивлюся на екран і ловлю себе на тому, що мої губи знову самі усміхаються. Просто так. Без приводу. 

Пишу коротку відповідь клієнту. План правок. Ставлю задачі. І весь час десь на фоні мого мозку світиться маленький вогник: «Назар. О першій».

О 12:55 я вже вдаю з себе людину, яка не сиділа пів дня, дивлячись на годинник.

О 13:05 двері тихо відчиняються. Назар заходить, як ні в чому не бувало, і перше, що робить, підходить до мене, нахиляється та цілує мене у скроню.

Застигаю на мить... Я не готова до того, що тепер у мене є… поцілунки в робочий час.

— Ти вже все? — питає він, і голос у нього такий спокійний, ніби ми зараз обговорюємо не мою розірвану психіку, а таблицю статусів.

— Я… — кліпаю. — Так. Майже.

— Тоді йдемо.

Встаю, ніяковію, бо не знаю, куди дівати руки. В кишені? На столі? На його плечі? На його обличчі? Це все виглядає як «вибери правильну відповідь», а правильних відповідей аж надто багато.

Ми виходимо з офісу. У коридорі тихо. Пів будівлі реально відпочиває. На парковці Назар бере мене за руку. І я відчуваю себе школяркою. Тією, яка ще вчора сміялася з усіх романтичних сюжетів і казала: «зі мною таке не трапиться».

— Я, взагалі-то, на машині, — кажу, коли ми підходимо до його авто.

Назар обертається до мене.

— Я знаю.

— То…

— Якщо тобі щось потрібно на вихідних, — каже він так просто, наче це найлогічніша річ у світі, — я стану твоїм особистим водієм. А в понеділок заїду по тебе і привезу на роботу.

— Назар…

— Що?

— Це звучить так, ніби ти вже… — я запинаюся. — Ні. Забудь.

Він усміхається.

— Ні, скажи.

Я червонію.

— Ні.

— Окей, — він нахиляється і цілує мене швидко в губи. — Тоді сідай.

Я здаюся.

Моє авто лишається на парковці самотнім і, здається, трохи ображеним. Але нехай. У мене зараз інші пріоритети. Наприклад: не вмерти від хвилювання, коли Назар тримає мою руку на коробці передач так, ніби це нормально.

***

Площа зустрічає нас світлом.

Інсталяція «Місто новорічних бажань» живе. Вона дихає вогниками, як великий організм. Як серце міста, яке нарешті згадало, що може бути теплим. Люди фотографуються. Хтось стає так, щоб у кадр потрапило і «місто», і їхні усмішки. Діти тягнуть батьків за рукави:

— Мамо, а моє бажання точно побачили?

Назар підтягує мене ближче, обіймає. На великому екрані можна читати бажання.

Я ковзаю поглядом по рядках. Так багато “Хочу…”

У мене стискається горло. Я сміюся й майже одразу ковтаю сльози.

— Я не знала, що люди так… — кажу я.

— Анонімність, — Назар легко торкається моєї руки. — Вона іноді додає сміливості.

— А іноді лякає, — бурчу я.

Він киває:

— Так.

Я відчуваю, як він цілує мене у скроню. Тепло. Ненав’язливо. Наче каже: «я тут». Мені хочеться сказати щось кумедне, щоб зняти напругу.

— Знаєш, я зараз могла б загадати кота, — кажу я, дивлячись на екран. — Або побільше розумових здібностей.

Назар дивиться на мене серйозніше, ніж зазвичай.

— Мені здається, ти й так досить розумна. 

Я моргаю.

Отак просто. Без жартів. Без сарказму. І від цього в мене в грудях щось розквітає. Як ці орхідеї, які ми лишили у його атівці. 

— Це комплімент? — питаю я.

— Це факт, — каже він ствердно.

Я відвертаюся до інсталяції, роблю вигляд, що мені треба дуже уважно роздивитися якісь нюанси, бо я дизайнерка, а не людина, яка щойно отримала комплімент і тепер не знає, як реагувати.

Назар нахиляється.

— Ти не змерзла? — шепоче на вушко.

— Ні, — брешу я. Бо змерзла. Трохи. Але мені приємно, що він питає.

Він знімає з себе шарф.

— Назар…

— Не сперечайся, — каже він м’яко. — Це не про безпорадність.

Закочую очі. Він усміхається і пов’язує мені шарф. Його пальці торкаються моєї шиї, і я знову відчуваю той трепет… легкий, але такий… зворушливий. Наче тіло каже: «так, це саме те, що тобі треба».

Ми ходимо площею, читаємо бажання, сміємося з милих («хочу, щоб кіт перестав скидати вазони»), мовчимо на сумних… і я ловлю себе на думці: якщо хоча б частина цих бажань здійсниться, це буде вже не просто інсталяція. Це буде… щось набагато більше.

Мені хочеться зізнатися. Сказати: «Там десь є моє бажання. Його взяли до виконання. І я не знаю, що з цим робити». Але язик не повертається.

***

Ми заходимо в маленьке кафе біля площі. Там тепло, пахне корицею і кавою, люди в мокрих шапках і з червоними носами сміються, і я раптом відчуваю себе… нормальною. Не дівчиною, яка боїться. А просто Стефою, яка сидить навпроти Назара і тримає чашку так, ніби це її заземлення.

Ми говоримо про дрібниці: що він любить прості рішення не тому, що «лінь», а тому, що «надійність»; що я іноді хочу красиві анімації, бо «людям потрібна магія»; що він з дитинства не любив натовп, але любив дивитися на місто ввечері, прогулюючись, коли воно світиться.

Ми говоримо про вподобання. Про те, що любимо, і я маю таке враження, що він мовчки запам’ятовує всі деталі. 

Вечір перепливає повільно у ніч… Назар відвозить мене додому.

Сидячи в автівці перед моїм під’їздом, я ловлю себе на думці, що це той момент, коли треба попрощатися, а ти не хочеш…

— Завтра я нікуди не їду, — кажу я зненацька перша. — Хочу відіспатися.

— Це хороший план, — каже Назар. — Я напишу.

— Обов’язково? — виривається в мене.

Він дивиться на мене так уважно, що я знову червонію.

— Обов’язково.

Я вже тримаюся за ручку дверей, ніби зараз зможу просто вийти, залишивши всі ці почуття як документи в папці «не чіпати до понеділка». Назар не заводить двигун. Не рухається. Уважно дивиться на мене кілька секунд…