Розділ 18.1 Стефа

Стефа

Я різко обертаюся.

Назар стоїть у дверях мого кабінету.

Я мовчу. Бо в моїй голові зараз влаштували нараду всі відділи одразу: дизайн (красиво!), розробка (підозріло!), безпека (панікуємо!), і мій внутрішній токсиколог (це, мабуть, не тобі).

Назар робить крок ближче. Неначе перевіряє, чи я не втечу.

— Це… — я проковтую слова разом із повітрям. — Це ти?

Він киває.

— Я.

У мене в грудях щось клацає. Наче стає на місце важливий елемент у макеті, який ти весь вечір тягала по пікселю і вже хотіла видалити з проєкту й з життя.

— Орхідеї… — кажу я тихіше, ніж хотіла. — І кава.

— Так. — Назар зітхає. — І я бачу по твоєму обличчю, що тобі вже потрібні не орхідеї, а інструкція з експлуатації мене.

Здивовано посміхаюся. Нерви б’ють усе тіло зсередини, панікуючи.

— Вона точно не входила в комплект, — бурчу я автоматично. Потім швидко додаю: — Дякую.

— Я радий, що ти не викинула їх у смітник.

— Я ще думаю, — нервово відповідаю. — Але вони дуже гарні. Тому… я в стані морального конфлікту.

Назар тихо хмикає.

— Я вибачитися хотів.

Я кліпаю.

— За квіти?

— За те, що змусив тебе нервувати. — Він робить паузу. — За оце все… що було.

Я перехрещую руки на грудях, трохи відсторонюючись. Мені здавалося, він нічого не помічав.

— А чому? — питаю і сама чую, як це звучить: наче я намагаюся тримати офіційний тон, а в мене під ним тремтить усе — аж до кінчиків пальців.

Назар повільно видихає.

— Бо вчора зі мною поговорила Катя.

О-о. Чудово. Проєкт-менеджмент тепер займається ще й моїм особистим життям. Логічний розвиток кар’єри, якщо подумати. Ось навіщо я їй усе розповіла?..

— Вона… — Назар дивиться на мене прямо. — Вона запитала, що відбувається між нами. Я сказав правду.

Мені здається, він помічає мій розпач, бо я нічого не можу зрозуміти.

— А саме? — уточнюю.

— Що ти мені подобаєшся, Стеф. — Це так просто, що я на секунду зависаю. Як сайт на поганому інтернеті. — І Катя, — продовжує Назар, — сказала, що ти думаєш, ніби мені подобається хтось інший.

Я мимоволі переводжу погляд на букет. Наче орхідеї можуть підтвердити або заперечити цю інформацію офіційним документом.

— Я… — починаю і зупиняюся. Бо що я маю сказати?

Назар робить ще один крок. Він вже зовсім близько. Я відчуваю його тепло.

— Я не хотів тебе засмучувати, — каже він тихо. — І точно не хотів сіяти смуту в твоїй голові. Я просто… боявся зробити щось різке.

— Чому? — видихаю я, хоч це й дурне питання, бо відповідь вочевидь написана на моєму лобі великими літерами.

Назар усміхається.

— Бо ти маєш талант тікати. — Він піднімає брову. — Особливо коли щось стає… занадто реальним.

Я ковтаю повітря:

— Це… захисний механізм.

— Я здогадався, — він дивиться так, ніби бачить мене без усіх моїх колючих шарів. — І я намагався не тиснути. Не лякати. Дати тобі простір… час. Але вчора, — його голос стає нижчим, — я зрозумів, що якщо ще раз дам тобі «простір», ти в нього втечеш назавжди.

Мені хочеться сказати щось саркастичне. Щось типу: «Дякую, що оцінив мою спортивну форму». Але горло стискається.

— І мене теж… — починаю я і опускаю очі. — Вибач. Я мала поговорити з тобою раніше.

— Ти не зобов’язана була, — одразу каже Назар. — Але мені важливо, щоб ти знала: я не граюся.

Я піднімаю голову.

— Тоді скажи, хто була та дівчина вчора.

І от у цей момент мені здається, що моє серце підключили до системи «Міста бажань», і там зараз миготить червоним: критична помилка, невідома змінна, потрібна відповідь.

Назар навіть не вагається.

— Моя троюрідна сестра.

Я кліпаю.

— Серйозно?

— Серйозно. — Він видихає, і його плечі трохи розслабляються. — Вона допомагала мені з вибором подарунка.

— Подарунка? — моє слово виходить надто високим голосом.

— Так. — Назар ледь усміхається. — Але там ще дещо треба переробити.

— Переробити подарунок? — я не витримую.

Він сміється тихо. І, чесно, цей сміх — як тепла ковдра у зимовий вечір без опалення.

— Ти справді подумала, що…?

— Я подумала, що ти гарний, адекватний чоловік, — я підіймаю підборіддя з викликом. — І що в тебе може бути… багато варіантів.

— Це правда, — каже Назар так буденно, що я аж напружуюся. А тоді додає: — Але я не хочу варіантів. Я хочу тебе.

Назар повільно піднімає руку, торкаючись мого обличчя долонею — теплою, упевненою. Великим пальцем повільно проводить по вилиці, ніби запам’ятовує її на дотик. Як людина, яка хоче бути певною, що це реально.

У мене в животі відразу щось перевертається. Тихо. Глибоко. І водночас так голосно, що я майже чую цей звук у вухах. Адреналін?

— Ти мені подобаєшся, — каже Назар ще раз, уже зовсім тихо. — Дуже.

Я відчуваю, як моє «я не вірю» повільно відступає назад.

— Ти теж мені… — я намагаюся говорити нормально. — Подобаєшся.

І тут я роблю єдине, що можу: нервово усміхаюся, як людина, яка щойно зізналася в найстрашнішому і тепер чекає, чи її за це не звільнять.

Назар повільно нахиляється, даючи мені шанс втекти. Проте… я не тікаю.

Його губи торкаються моїх — спочатку легко… Наче перший дотик снігу на шкірі: ти ще не знаєш, холодно чи добре. А потім стає так добре… Дуже…

Я відповідаю йому так само обережно, хоча всередині мене вже немає нічого обережного. Там бажання. Там цілий вир недомовленостей, напруги, поглядів…

Назар притискає мене ближче, і я відчуваю його руки — одна на моїй талії, друга все ще на щоці. Він цілує мене глибше, тепліше, упевненіше, і мої пальці самі знаходять край його светра, ніби я боюся, що він зникне, якщо не триматиму.

Мої губи пульсують. Мені здається, я забуваю, як правильно дихати.

Назар тихо видихає мені в губи, і від цього я ще більше гублюся. Я хочу сказати йому: «ти мені подобаєшся так, що в мене мозок відключився», але слова вмирають десь між ребрами.