Розділ 17.2 Стефа

Стефа

Далі день тече ніби нормально. Робочі питання, невеликі корективи по «Місту бажань», листи, чати, правки, допомога іншим відділам. Зовні я поводжуся так, ніби все гаразд. Усередині, як людина, яка поклала серце в шухляду і тепер боїться її відчиняти.

Ближче до вечора до мене заходить задоволена Катя.

— Я тобою пишаюся, — каже без передмов.

Я кліпаю.

— Це зараз офіційна частина чи ти вирішила довести мене до сліз компліментами?

— І те, і те, — Катя сідає навпроти. — Я говорила з Марією Вікторівною. По-перше, буде солідна премія всім, а особливо тим, хто тягнув цей проєкт. По-друге… — вона робить паузу, насолоджуючись моментом. — Тобі піднімають зарплатню.

Я завмираю.

— Як то?

— Дуже просто, — Катя усміхається ще ширше. — Ти себе показала як дуже сильна спеціалістка і, що важливіше, як хороша керівниця. Ти не просто красиво все намалювала. Ти реально тягнула відділ, тримала на плаву людей, допомагаючи всім.

Я сміюся. І на секунду стає дуже тепло.

— Це… вау.

— Так що офіційно: ти молодець, — каже Катя. — І ще. Через те, що ми майже всі різдвяні свята працювали, завтра буде скорочений день. У відділку можна лишити одну-дві людини, решта нехай відпочине.

Я одразу киваю.

— Тоді мої нехай відпочивають. Я лишуся. Думаю, буде відносно спокійно.

— Може, когось лишиш із собою?

— Попрошу когось із віддалених бути на зв’язку, — кажу я. — Усе одно завтра людей в офісі буде мало.

— Добре. О першій можна буде вже йти додому, — додає Катя. — На сайті вже є інфа для клієнтів, що завтра скорочений день.

— Дякую, — кажу я, намагаючись усміхнутися нормально.

І саме тут вона уважно дивиться на мене. Надто уважно.

— Що? — питаю я.

— У тебе очі якісь… — Катя мружиться. — Як там із Назаром?

І тут щось у мені дає тріщину, повертаючи думки до нього та дівчини.

— Ніяк, — різко відповідаю я. — Абсолютно ніяк.

Катя завмирає. А я вже не можу зупинитися, бо, мабуть, у мені накопичилося забагато всього, і якщо зараз не випустити пар, мене просто розірве. Я встаю, починаючи ходити кабінетом.

— Ти, мабуть, помилялася у своїх спостереженнях, — кажу я швидше, ніж думаю. — Бо Назар, виявляється, «здається, закохався». І навіть питав, що йому зробити, щоб мати більше шансів на успіх. Уявляєш?

Катя повільно встає, підходить ближче і торкається мого плеча — обережно, не як колега, а як друг.

— Стеф… а ти не помиляєшся? Може, він говорив про тебе?

Я нервово сміюся.

— Ні. Бо кілька годин тому я бачила його з гарною, чорт забирай, дівчиною. І то була точно не я.

— Але ж кава, тістечка… — Катя хмуриться.

Спираюся на край стола, видихаю так, ніби в мені розрядилася остання батарейка. Очі починають пекти. І я думаю тільки одне: слава богу, що в кабінеті зараз нікого немає, а весь мій відділ розповзся на перерву. Вони не почують моєї істерики.

— Може, це був просто дружній жест перед запуском, — кажу втомлено. — Може, йому потрібна була порада? Може, він просто жартував? Може…

— Ні, — Катя обриває мене м’яко, але твердо. — Назар не такий. Він не став би гратися з чужими почуттями. Все-таки у свої тридцять один я трішки навчилася розбиратися в людях, — додає з ледь помітною спробою жарту.

Я хитаю головою.

— Він закохався, і це не я, — мимрю собі під ніс.

Катя зітхає.

— Кілька місяців тому ми випадково говорили на цю тему. Я точно знаю, що тоді в нього нікого не було. Він ще пожартував, що робота, це наче єдина постать жіночого роду, якій належить його серце.

— Ну… — бурчу я. — А тепер то вже не тільки робота.

— Стеф, — Катя дивиться прямо. — Він постійно на тебе дивиться. Я майже впевнена, що це ти.

— Забий, — відмахуюся я, бачачи силует через матове скло, що відгороджує мій кабінет: хтось повернувся у відділ. — Може, я просто щось не так зрозуміла в його поведінці. Може… — я ковтаю. — Може, поцілунок взагалі нічого не вартий. Стрес. Втома. Адреналін.

Катя різко кліпає. А я тільки зараз зрозуміла, що бовкнула зайве.

— Ви цілувалися?

Я опускаю очі. І саме в цю хвилину відчуваю, як по щоці все-таки котиться перша сльоза... Чудово. Ідеально. Професійно. Просто керівниця року.

Катя одразу обіймає мене. Тепло. Без зайвих слів. І це найгірше, бо коли тебе обіймають, ти починаєш ламатися остаточно, співчуваючи собі та своєму болю.

— Може, вам варто поговорити, — тихо каже вона.

Я сміюся крізь сльози.

— Розумієш, — тихо зізнаюся, — я хочу бути з людиною, яка вибиратиме свідомо саме мене, а не за залишковим принципом. «З тою не вийшло, а ця наче бігала за мною, спробую з нею», — іронізую. — Не потрібно мені такого щастя. Дякую. Переживу.

Сказала і завмерла. Бо це ж майже слово в слово моє бажання. Те саме, яке я анонімно лишила на сайті.

Катя трохи відсторонюється, але рук із моїх плечей не забирає.

— Стосунки між людьми часто складні та потребують праці з обох сторін, — каже вона тихо. — Особливо коли немає конкретики і впевненості у взаємності.

Я киваю, витираю щоки долонями й намагаюся дихати рівніше.

За вікном починає сипати сніг. Великий, тихий, заспокійливий. Наче хтось вирішив нарешті увімкнути для мене правильний фільтр на реальність.

— Дай мені кілька хвилин, — кажу я, підходячи до вікна. Чую, як у відділ повертаються інші. — Почекаємо, поки лице перестане виглядати так, ніби я влаштувала драму століття.

Катя усміхається.

— Ти нормально виглядаєш.

— Це брехня, але дякую.

Я дістаю телефон і пишу в чат віддаленим працівникам:

«Хто завтра може бути на зв’язку до 13:00? В офісі буде скорочений день, потрібна одна людина як підстраховка».

Ліза відповідає майже одразу:

«Я буду. Можу чергувати, без проблем».

— Є, — кажу я. — Ліза підстрахує.