Розділ 17.1 Стефа

Стефа

25-го грудня після великого запуску має бути відчуття тріумфу, шампанського і колективного «ми це зробили».

У реальному житті 25 грудня пахне недоспаністю, кавою й дуже обережним оптимізмом, а також розумінням, що різдвяні свята цього року пройшли повз мене. Вся надія на Новий рік.

Я заходжу в офіс і перше, що роблю, — відкриваю сайт. Не пошту. Не чат. Не список задач. Сайт.

Мапа світиться. Вогники спалахують один за одним. М’яко. Майже без затримок. В грудях розливається щось тихе й тепле.

Це працює. Реально працює.

Не в презентації. Не в тестовому середовищі. Не в красивому макеті, де я годинами пересувала пікселі, як божевільна перфекціоністка на межі нервового зриву. А в звичайному місті. Для справжніх людей.

У чаті зранку вже лежать скріни, меми, технічні сухі звіти й дуже емоційні «ви бачили це?».

Марта: «За ніч нічого не впало. Я навіть трохи засмутилась. Люблю драму».

Макс: «Вчора бачив, як якась дитина показувала на мій екран пальцем. Тепер я офіційно великий художник».

Аліна: «Я плакала. Боже, як то гарно наживо… Атмосфера та відчуття справжніх див. Я бачила, як дівчина написала: “хочу шоколадку”, а за хвилину якийсь чоловік виконав бажання, знайшовши її за геолокацією. Це було так мило».

Я усміхаюся в екран.

Звісно, не все ідеально. Десь у списку побажань повторився символ, десь один вогник загорівся на секунду повільніше, ніж хотілося б; десь комусь кнопка в старому браузері виглядає не так, як у моєму дизайнерському раю. Але після останнього місяця це не проблеми. Це так… пил на святковій гірлянді.

В офісі вже нема того божевілля, коли кожен ходить із виразом обличчя «я або геній, або труп». Тепер ми всі в режимі післясмаку. Чергуємо, стежимо, щоб нічого не посипалося, підчищаємо дрібниці, відповідаємо на нові запити, добиваємо те, що ще лишилося по інших проєктах.

І мені це навіть подобається. Це схоже на той стан, коли ти нарешті виходиш із води після довгого запливу і розумієш, що, по-перше, не потонула — що вже велике щастя, а по-друге, дуже навіть гарно пливла.

Я відкриваю вкладку з публічними бажаннями. Просто «на хвилинку». Як людина, яка точно не буде прокрастинувати, читаючи чужі почуття зранку.

Ага. Звичайно.

«Хочу новий телефон».

«Хочу мандарин».

«Хочу, щоб мама меньше плакала».

«Хочу перестати боятися дзвінків із незнайомих номерів».

«Хочу, щоб у нас удома було тихо хоча б на свята».

«Хочу, щоб він не передумав…»

Я завмираю.

Бо це ж не просто текст. Це чиясь потреба. Чиясь маленька, незахищена правда, яку людина не сказала б уголос на площі під гірляндами.

Я раптом відчуваю цю дивну, тиху гордість.

Не «красиво вийшло», не «клієнт задоволений», не «ми молодці, KPI врятовано». Хоча й це теж, не будемо брехати. Але більше — це справді комусь потрібно.

Я ще дивлюся в екран, коли в двері мого кабінету стукають.

— Можна? — чую знайомий голос.

Підіймаю голову. Назар.

І от наче нічого нового. Просто колега. Просто дев-лід. Просто чоловік, з яким я вже майже тиждень живу на емоційних американських гірках без ременів безпеки.

— Якщо ти не несеш мені ще один дедлайн, то заходь, — кажу я, намагаючись звучати спокійно.

— Ні, тільки обмежений доступ до адмінки, — відповідає він так буденно, аж прикро стає.

Підходить ближче й нахиляється до мого ноутбука. У мене одразу все всередині дуже недоречно пригадує наші дотики.

Чудово. Доброго ранку, Стефо.

— Я дав тобі обмежений доступ, — каже Назар, клацаючи щось у себе на планшеті. Він так зосереджений на роботі. — Тільки до обмеженої частини, де видно реальні бажання і статуси, але без зайвого службового; також у коді ти змінити нічого не зможеш. Проте за потреби щось перевірити, наприклад, у критичній ситуації або якщо захочеш узяти щось для графічних історій чи промо… вже можна буде працювати з живим матеріалом, а не з тестовими «хочу кота і нову роботу».

— Тобто тепер я офіційно маю доступ до чужих маленьких драм? — бурчу я.

— До анонімних маленьких драм, — уточнює він. — Це майже мистецтво.

Я фиркаю, але щось у грудях м’якшає.

— Дякую.

— Будь ласка, — Назар кидає на мене погляд, тепліший, ніж мав би бути в робочий ранок. — Ти поснідала?

Я піднімаю брову.

— Це зараз контроль доступу до адмінки чи до мого шлунка?

— Це зараз звичне питання, — каже він спокійно. — Бо ти вчора поїхала додому така, ніби або розплачешся, або знесеш щось на повній швидкості машиною.

Я стискаю пальці на мишці. Помітив мій настрій? Бачив, як я поїхала звідти?

— Дуже заспокоює, коли людина так точно описує твій стан.

— Я стараюся, — серйозно відповідає він.

Він ще секунду дивиться на мене, наче хоче сказати щось інше. Але не тисне:

— Добре їж, спи… іноді пий воду, — каже нарешті. — Це не наказ. Просто рекомендація від технічного відділу.

— У вас там тепер новий сервіс? — питаю. — «Моніторинг Стефи 24/7»?

Куточок його губ сіпається:

— У розробці.

Він йде. А я ще кілька секунд дивлюся на двері так, ніби вони щойно зачинилися не за людиною, а за проблемою, яку я дуже хочу розв’язати й дуже боюся.

Відкриваю нову панель адмінки.

І зависаю… Бо десь тут, у цьому списку, між сотнями чужих бажань, є моє.

Моє анонімне, дурне, болюче…

Я дивлюся на рядки, на часові позначки, на статуси, на змінені кольори й на секунду відчуваю себе людиною, яка випадково зайшла у власне серце через службовий вхід.

Швидко видихаю і закриваю фільтр.

— Ні, — бурмочу. — Я не настільки хоробра, щоб шукати власне бажання. Особливо зранку.

***

День іде рівно. Навіть підозріло рівно.

Ми перевіряємо оновлення, дивимося на статистику, правимо дрібниці, допомагаємо тим, хто весь цей час героїчно тягнув інші проєкти, поки ми жили в «Місті бажань», як у паралельному вимірі.