Розділ 16.2 Стефа

Стефа

— Дизайнерам теж потрібне пальне, — чую знайомий голос.

Обертаюся. Назар. У куртці, волосся трохи скуйовджене. В руці стаканчик гарячої кави.

Я беру його майже автоматично. Пальці обпалює приємне тепло.

— Ти… приїхав, — кажу я, як людина, яка не знає, що казати, бо в неї в голові чомусь світиться «error».

— Так, — відповідає він. — В офісі все стабільно. Я вирішив, що маю побачити, як це виглядає наживо. І… як ти?

— Я… Я сьогодні без пригод. Це вже перемога.

Назар усміхається кутком губ:

— Це добре.

Ми стоїмо в натовпі. Люди навколо радіють, показують дітям мапу, хтось вже читає бажання на екрані: «Хочу, щоб тато повернувся додому раніше», «Хочу легко здати іспити», «Сподіваюся, сусіди припинять ремонт на час свят. Сусіде, візьми до виконання)».

— Вау, — шепоче поруч якась жінка. — Дивись, вони реально світяться…

Її дитина стрибає і кричить:

— Мамо, давай напишемо бажання про кота!

Я роблю ковток кави. Вона гаряча й гірка. Ідеальна.

Ми мовчимо хвилину, дивлячись на мапу.

І я раптом згадую. Про його «я спробую». Про дівчину. Про «закохався».

— Ну що, — кажу я ніби між іншим, щоб не дивитися на нього. — Ти… спробував упіймати дівчину?

Назар повертає голову до мене.

— Поки що ні, — каже. — Часу не було. Але зараз… — він киває на мапу, на натовп, на те, що все працює ніби без великих проблем. — Зараз наче з’явився.

У мене всередині щось опускається. Маленька крапля холоду.

— То ти тепер займешся цим? — питаю, удаючи, що мені просто цікаво. Дуже професійно. Дуже нейтрально. Дуже брехливо.

— Так, — відповідає Назар і дивиться мені в очі.

— Може, щось порадиш? — питає він, нахиляючись трохи ближче, щоб перекричати музику.

Я відчуваю його дихання в морозному повітрі. І в мене по шкірі пробігають мурахи.

— Я? — роблю вигляд, що здивована. — Ти ж у нас дорослий хлопчик. Керуєш людьми… серверами. Впевнена, ти впораєшся з однією дівчиною без моєї допомоги.

— Так, керую, маєш рацію, — відказує. — Але ж тут… інша система. Жіноча.

Прикусую губу, стримуючи нервовість.

— Ну… — кажу я, дивлячись на ведучого. — Ти хоча б знаєш, що вона любить?

— Не дуже, — чесно відповідає Назар. — Тому й питаю. Думав, можливо, ти допоможеш.

Я відчуваю, як у мене в грудях щось тисне… Чому він питає мене? І чому мені так боляче?

— Те, що подобається мені, не факт, що сподобається іншій, — кажу я сухо.

— Але все ж таки, — Назар не відступає. — Що могло б підняти шанси на позитивну відповідь?

Я роблю ковток кави, щоб виграти секунду. Мій мозок видає список «подарунки, квіти, увага», але серце підкидає зовсім інше.

— Для мене… — починаю я і зависаю. — Для мене важлива щирість. І довіра.

Слова виходять самі. І вони звучать… страшенно чесно.

Я швидко додаю, щоб перемістити увагу з себе:

— Якщо тобі цікаво щось матеріальне… — роблю ковток кави, зосередившись на стаканчику, ніби він мені щось гідне підкаже. — Мені б вистачило кави з додатком ніжності.

Я замовкаю. Бо щойно зрозуміла, що сказала це не як «пораду». А як… своє бажання.

Повільно повертаю голову до Назара. Відчуваю, як щоки горять.

— Я… — заминаюся. — Взагалі дівчата люблять квіти, — швидко намагаюся виправитися.

Назар не дає мені закінчити. Нахиляється трохи ближче і я відчуваю його дихання ще чіткіше.

— А тобі які квіти подобаються? — питає він тихо.

Мені здається, натовп навколо зникає. Є тільки він, я і мапа, що світиться.

— Орхідеї, — відповідаю несміливо.

— Дякую, — каже Назар. 

Він небезпечно близько. У мене в голові блимає дурна думка: раз є «вона», то мені немає сенсу…

— Але якщо вона до тебе нічого не відчуває, квіти та подарунки не допоможуть, — кажу різко, послуговуючись власною емоційністю.

Відсторонююся від чоловіка. І тут за спиною проходить компанія незнайомців. Вони зачіпають мене плечем. Я майже спотикаюся.

Назар миттєво хапає мене за руку і підтягує до себе. Так швидко, що я навіть не встигаю злякатися. Кава в моїй руці, на диво, не розливається. Але стаканчик упирається йому в груди, а моя долоня на секунду торкається його пальців.

Тіло реагує, як і завжди поруч із ним: електрошок. Мурахи. Тепло.

Відсахуюся від нього одразу, ніби мене обпекло.

— Дякую, — кажу швидко.

— Тримайся ближче, — відповідає Назар тихо.

— Мені потрібно йти, — випалюю я, не дивлячись на нього. — Там… Катя. Я маю…

Назар робить крок до мене.

— Я підвезу.

— Я на машині, — відрізаю. — До́їду сама. Дякую.

Я вже роблю крок у натовп, але раптом зупиняюся, пригадуючи вчорашній день. Обертаюся.

— І… я вчора забула тобі подякувати, — кажу тихо. — За каву. І тістечка.

Назар дивиться здивовано, і це здивування здається таким справжнім, що моє серце починає бішено колотати.

— Звідки ти… — починає він.

— Неважливо, — перебиваю я одразу, усміхаючись. Якщо я продовжу з ним говорити, я або розплачуся, або зізнаюся, або зроблю ще одну дурницю. — Дякую. І… мені час.

Я розвертаюся та йду, протискаючись крізь людей. Ховаюся в натовпі так, ніби він може захистити мене від власних почуттів.

Знаходжу Катю біля сцени. Вона говорить з кимось, усміхається так, ніби це її особистий тріумф. Побачивши мене, підходить.

— Все нормально? — питає вона тихо.

— Так, — кажу я, ковтаючи грудку в горлі. — Просто… трохи втомилася. Все ок.

Катя дивиться на мене уважно. Вона наче все розуміє.

— Їдь додому, — каже. — У грудні ти багато працювала, заслуговуєш на відпочинок. Я тут лишуся. Якщо що, напишу. Відпочинь, робота до завтра зачекає.

Я киваю та йду до машини. І тільки коли відходжу далі від музики, від натовпу, від світла… розумію, що руки тремтять зовсім не від холоду…