Розділ 16.1 Стефа

Стефа

24 грудня пахне кавою, холодним потом і якимось особливим видом паніки.

Я прокидаюся ще до будильника. Бо будильник — це для слабких. Мій мозок і так працює як тривожний менеджер: «Піднімайся, Стефо. Сьогодні день Х».

***

В офісі все якось інакше… Люди ходять швидше, усміхаються ширше (гадаю, це нервове). Хтось у нашому відділку увімкнув різдвяний плейлист, і, на диво, Марта його не вимикає. Це означає, що апокаліпсис близько.

Макс тримає чашку кави так, ніби вона його остання ниточка з реальністю.

— Сьогодні або ми молодці, або я йду в монастир, — каже він. — У монастирі немає клієнтів. Там максимум настоятель.

— Там є дедлайни у вигляді молитов, — сухо додає Марта. — Ти не витримаєш.

Аліна бігає з якимось пакетом крекерів і світиться так, ніби це її перший великий проєкт у житті. Та… власне, для неї він і є перший.

— Я не спала, але я щаслива! — заявляє вона.

— Це найбільш небезпечне поєднання, — каже Марта. — Не роби різких рухів. Можеш почати вірити в дива.

— Я відкрию, можливо, тобі таємницю: проте я й так у них вірю, — замріяно відповідає дівчина. — Чогось я так нервую, хоча ми ще вчора вдень вислали останні правки.

Несподівано Катя з’являється посеред цього святкового хаосу:

— Нумо до переговорки, — каже, плескаючи в долоні. — Зараз усе розповім.

Я заходжу за всіма, окидаю швидким поглядом кімнату та розумію, що найближче вільне місце коло Назара. Усміхаюся, сідаючи поруч із ним:

— Привіт, — шепочу.

— Привіт, — усміхається у відповідь. — Готова?

— Звичайно. Відступати пізно, — видихаю. — А ти?

— Так. Хочу вже закінчити з цим проєктом, бо він з’їдає весь вільний час.

— Так, слухайте сюди, — плескає в долоні Катя, привертаючи всю увагу до себе. — Ролі такі: частина команди лишається в офісі… моніторимо сайт, логування, сервери. Частина їде на площу дивитися, як воно виглядає наживо, як реагують люди, чи все працює згідно задуму.

Вона кидає погляд на мене та дизайнерів із моєї команди:

— Стеф, ви сьогодні на площу. Хтось один із вас повинен лишитися, якщо потрібно буде щось терміново скоригувати. Ну, коротше, черговий на непередбачуваний випадок.

— Тоді я лишуся, — спокійно кажу. — Я знаю весь проєкт від початку до кінця.

— Це так, — каже Катя. — Проте я б хотіла, щоб ти поїхала на площу. Можливо, тобі щось впаде в око, пов’язане з мапою, освітленням, головним екраном… ну, ти розумієш. Гадаю, що тут буде спокій.

— Можна я тоді лишуся? — питає Марта. — Не люблю натовп.

— Добре, — погоджуюся.

— От і чудово, — задоволено коментує Катя.

Катя повертається до розробників:

— Назар лишається біля пульта. Він тримає моніторинг. Але ближче до вечора теж під’їде на площу.

— Добре, — Назар киває, — але Влад їде з вами: у разі чого мені з ним буде простіше працювати. Зі мною лишиться ще двоє людей.

— Супер, — відказує Катя. — Розходимося: хто не на автівках, за десять хвилин зустрічаємося біля входу та їдемо на площу. Я вже викликала мікроавтобус. Одразу забирайте речі, бо якщо все пройде добре, звідти я вас відпущу одразу додому.

Всі переглядаються, починають вставати й розбігатися по справах.

Назар несподівано бере мене за руку, зупиняючи, коли я вже виходжу в коридор.

— Бажаю нам успіху та легкого старту, — каже, усміхаючись.

— Дякую, — гублюся, відчуваючи, як власні щоки починають палати…

— О, ти тут, — підходить до нас Влад та одразу помічає, що Назар тримає мене за руку. — Сорі, не хотів заважати, — винувато каже. — Але це терміново: там системна помилка, мені потрібна твоя допомога. — Він переводить на мене загадковий погляд. — Вибач, Стефо, але сьогодні не можу лишити вас удвох.

— Ти… — висмикую долоню та схрещую руки на грудях. — Назаре, будь ласка, поясни все своєму підлеглому. А то його фантазія працює краще, ніж у будь-якого дизайнера.

Розвертаюся та йду швидким кроком до себе, віддалено чуючи поважний тон Назара, який щось незадоволено шипить Владу.

***

Площа зустрічає мене холодом і чудовою ялинкою. Інсталяція виглядає дивовижно… аж дух перехоплює… віконця, контури, абстрактні лінії, де скоро запалають вогники бажань.

Біля сцени метушаться організатори, техніки; якийсь ведучий репетирує «Доброго вечора, місто!» так, ніби від цього залежить світова економіка.

З іншого боку стоять представники замовника. Я бачу кількох людей — їхні впевнені пози, легку посмішку. Десь поруч — представники міста, які завжди виглядають так, ніби вони тут не для радості, а для протоколу.

Несподіваний дзвінок від Каті, змушує витягти долоні з теплих кишень:

— Стеф, ти на місці? Бо не бачу тебе.

— Так. Я біля інсталяції. Вона… гарна, — кажу й чую, як у моєму голосі з’являється щось дитяче.

— Вона прекрасна, — Катя видихає, стаючи поруч. — А, я тебе знайшла.

Я тихо сміюся.

— Ну що, вирішальний момент наближається, — кажу, повертаючись до неї.

— Це точно.

День тягнеться, як гума. Ми перевіряємо світло, підключення, зв’язок — усе, що можна. Люди починають приходити ближче до вечора: сім’ї з дітьми, парочки, підлітки, які сміються голосніше за музику. Хтось фотографується біля мапи ще до запуску, наче вона вже працює. Хтось питає, де той сайт.

Я відповідаю коротко, як представник «технічної магії»:

— Буде оголошення. Скоро запустимо. Так, безкоштовно. Так, можна з телефону. Так, бажання анонімні.

Мені здається, я сьогодні могла б працювати в кол-центрі свят.

Коли темніє, площа стає зовсім іншою. Вогні, музика, сцена. І натовп. Багато людей.

Ведучий виходить і говорить голосно:

— Сьогодні ми відкриваємо «Місто новорічних бажань»! — лунає над площею. — Кожен із вас може залишити своє бажання на сайті або в додатку. І наше місто… вам обов’язково відповість.