Розділ 15.2 Стефа

Стефа

Заходжу крадькома, як злодійка, кладу презент на край його столу так, щоб він точно побачив. І вже розвертаюся, щоб утекти…

…як раптом у коридорі чую його голос.

Ні-ні-ні, ну не зараз…

Серце гримить в очікуванні. Я зупиняюся, панічно оглядаю кабінет і… так, я реально це роблю… ховаюся за шафою.

За шафою, чорт забирай, як якась школярка!

— Стефо, сонечко, от скільки тобі рочків? — риторично шепочу сама до себе. — Наче доросла людина, а стоїш, як шпигунка в дешевому фільмі.

Його кроки все ближче. Він майже заходить… і я вже уявляю, як він зараз побачить мене, і я запалаю та перетворюся на попіл…

Усе. Це кінець…

Але в цей момент чується голос Каті:

— Назаре! Зайди до мене на хвилинку!

— Добре, зараз, лишу тільки тут… — він прочиняє двері, я затамовую подих, втискаючись у шафу.

— Ні-ні, це терміново, пішли, — каже вимогливіше Катя, а в мене складається таке враження, що вона могла бачити, як я заходжу до кабінету.

Назар шумно видихає та зачиняє двері. Його кроки віддаляються.

Гучно видихаю. Швиденько вислизаю з кабінету, як людина, яка щойно уникла арешту за злочин, що підпадає під статтю «емоції».

***

До обіду офіс оживає святковими дрібницями. Хтось знаходить на столі мандаринку з написом «Тримайся». Комусь підкинули цукерки.

У чаті Марта кидає гіфку з котом, який кричить у подушку, і підписує: «Ми завтра на запуску».

Макс пише: «Нагадую, якщо завтра щось піде не так… я художник, я так бачу».

Аліна: «Я в нас вірю».

Я сміюся. І мені навіть легше стає.

Лишається тільки маленький мандраж, який живе десь під шкірою. Завтра відповідальний день.

В обід я йду на кухню. Не тому, що хочу соціалізації. А тому, що в мене залишилося останнє тістечко. А їсти його без кави — це кощунство. Це проти мого внутрішнього кодексу.

На кухні світло тепле, пахне корицею, і хтось уже поставив нову тарілку з мандаринами — як офіційний символ «ми у святковому режимі».

І тут я на мить застигаю, побачивши Назара.

Він стоїть біля чайника й заварює чай. Спокійний, зосереджений…

Мені треба було б просто піти, бо тривожна кнопка всередині аж кричить, але мої ноги живуть окремим життям.

— Ходять чутки, що в нас тут завівся анонімний офісний добродій, — кажу я з іронією, щоб сховати нерви. — Людям на столи сипле кофеїн і підтримку.

Назар повертає голову. Дивиться на мене таким теплим поглядом, що всередині все перевертається. Відчуваю, як щоки теплішають, відводжу погляд, починаючи робити собі каву.

— Корисна істота, — каже він спокійно, з ледь помітною усмішкою. — Я у себе, наприклад, знайшов чай. До речі, мій улюблений.

Він дивиться на мене так, ніби перевіряє щось.

Я уважно вдивляюся в його обличчя, намагаючись зчитати реакцію. Чи це він поклав мені тістечка та каву? Чи це просто збіг? Чи я зараз знову приписую йому все хороше?

— Ти… — починаю я і одразу відчуваю, як у горлі з’являється ком. Пригадую, що вчора вирішила бути сміливою… ну, хоч трішки. — Ти хотів поговорити. Ще досі хочеш?

Мовчазні кілька секунд тягнуться, як завантаження на слабкому інтернеті.

Назар стає серйознішим.

— Так, — відповідає він майже одразу. Робить ковток чаю, ставить чашку і несподівано додає: — До речі, дорогий добродію, чай смачний. І ще одне… терпіння в мене дійсно багато. І на нерви я не скаржуся. А от зі спокоєм… проблеми.

Я розумію натяк. І від цього моїм вухам стає гаряче. Я усміхаюся, червоніючи ще дужче.

— А що так? — питаю я тихо.

Назар дивиться прямо.

— Здається, закохався, — каже він серйозно.

Я завмираю. Чашка з кавою в моїх руках стає важчою. Мій мозок робить те, що вміє: намагається знайти аварійний вихід.

Може, мені почулося?

Може, він просто… жартує?

Може, це взагалі про когось іншого, і я зараз виглядаю як дурепа.

— Проте не знаю, чи це навзаєм, — додає Назар.

— А… вона знає про твої почуття? — питаю обережно, і це звучить як найбільш безглузде питання в моєму житті.

Назар дивиться на мене спостережливо:

— Мені здається, здогадується.

— А напряму сказати пробував? — я стискаю чашку сильніше, ніби це рятувальний круг.

— Вона від мене постійно бігає, — каже він і ледь усміхається.

Я завмираю ще сильніше. 

Тобто… це точно про мене, так?

Але мозок вперто тримається за останню соломинку: «не факт». Я ж зараз тут.

— Так… упіймай, — тихо раджу я, зустрічаючись із ним поглядом. — Принаймні будеш знати, твої почуття взаємні чи ні.

Назар трохи нахиляє голову вбік.

— Гадаєш?

— Так, — кажу я і відчуваю, як у мене дрижать пальці на чашці; відставляю її на стіл. — До того ж дівчата не телепати. Можливо, ти їй теж подобаєшся. Хто зна, що вона відчуває?

— Тоді я спробую, — Назар усміхається кутками губ.

Мені стає холодно всередині.

Я роблю непомітний крок назад. В голові з’являється дурний, болючий страх: а раптом він справді говорить про когось іншого? А я тут стою і даю поради, як ловити дівчат…

— Розповіш потім? — питаю я занадто рівно, знову беручи чашку до рук. — Мені… цікаво.

Назар дивиться на мене. Довго. І в його погляді є щось таке, що змушує мене затримати подих. Ніби він розуміє, що я щойно сама себе поранила…

— Розповім, — каже він тихо.

Я киваю, ховаючи натягнуту посмішку за ковтком кави.

— Мені вже час, — роблю вигляд, що мені треба йти, дивлюся на годинник на телефоні. — Потрібно все закінчити. Завтра важкий день.

Бо якщо я залишуся ще на секунду… я або скажу щось чесне, або розплачуся, або поцілую його прямо тут — між мандаринками й чайником. А для офісу це вже буде забагато святкової магії на один день.

Робочий день продовжується, ніби нічого не сталося. Хоча всередині мене справжнісінький хаос.