Розділ 15.1 Стефа

Стефа

Після вихідних офіс завжди пахне двома речами: кавою і самообманом. Кава — бо без неї люди не можуть згадати, ким вони працюють. Самообман — бо всі роблять вигляд, що за два дні «перезавантажилися».

Усі вихідні в голові постійно блимала одна думка, як той курсор на сайті: Поговорити з Назаром.

Учора я твердо вирішила, що зайду в офіс і скажу: «Назаре, нам треба поговорити». Без драм. Без втеч. Без «це нічого не значить».

Смішно, правда?

Бо вже зараз мій мозок починає будувати план евакуації з власної сміливості. Я приїжджаю рано. У коридорі ще мало людей, і це мене рятує… менше шансів випадково влетіти в нього на повороті й почервоніти, як рак із емоційною травмою.

На ресепшні дівчата вже прикрашають щось блискуче. Я проходжу повз і чую:

— Стефо! Привіт! Ти бачила?

— Що саме? — я насторожуюся.

— У нас сьогодні «Таємний добродій», — каже одна з дівчат, така радісна, ніби сама придумала Різдво. — І ще… чарівна коробка на кухні.

— Коробка? — перепитую.

— Так! — друга показує на яскраву картонну штуку з написом маркером. — «Напиши кілька добрих слів колезі, поклади в конверт, підпиши ім’я адресата, але не підписуйся сам. Після обіду дівчата з рецепції доставлять побажання». Тобто ми.

— Ага, — киваю я. — Тобто сьогодні офіційно день, коли можна сказати людині щось хороше і не згоріти від сорому.

— Саме так! — вони сміються. — І ще, як я вже казала, сьогодні всі залишають комусь маленький символічний сюрприз. Хто хоче та кому хоче. У разі потреби підходьте, ми все підготуємо. Можна й самостійно доставити, якщо хочете.

Я усміхаюся, але всередині в мене з’являється дуже дивне відчуття. Ніби світ сьогодні вирішив пожартувати саме зі мною. Бо «добрі слова» + «анонімно» — це звучить як ідеальна пастка для людей, які бояться чесності.

Тобто для мене.

Я заходжу до свого кабінету, намагаючись виглядати нормально, а не як людина, яка переживає екзистенційну кризу через поцілунок, що «нічого не значить».

Відчиняю двері й завмираю.

На моєму столі стоїть стаканчик кави з моєї улюбленої кав’ярні навпроти. Тієї самої, де бариста вже давно знає, що я беру «без сиропу, але з надією на життя». Поруч — маленька коробочка з моїми улюбленими тістечками. Тими, які я люблю так сильно, що зазвичай ховаю їх, як таємний сором, бо саме їх можу їсти без зупину.

Я дивлюся на це й припиняю дихати, гублячись у здогадах. Бо… не всі знають про ці тістечка. Деякі взагалі думають, що я живу на каві й сарказмі. І, чесно, вони недалекі від істини.

Поруч лежить записка. Маленька, акуратна. Я беру її обережно, ніби вона може вибухнути.

«Гарного тобі дня та чудового настрою.
Підзарядись! Завтра стартуємо.
P.S. Сподіваюся, нам усе ж таки вдасться з тобою поговорити».

Без підпису.

Я читаю двічі. Потім третій раз. Потім дивлюся на почерк. Акуратний. Рівний…

Перша думка: Назар?

Друга думка: не смій будувати впевненість, бо це небезпечно.

Третя: здається, мій дах потроху їде, бо я починаю приписувати йому будь-яку людську турботу в радіусі трьох метрів.

Я кручу записку в руках, як доказ. Як артефакт. Як щось, що в нормальних людей викликає «о, як мило», а в мене — незрозумілий страх.

Кава заповнила простір насиченим ароматом. Тістечка чудово пахнуть. 

Підзарядись… Поговорити…

У мене в животі з’являється той самий «дзинь», тільки сильніший.

— Так, Стефо, — кажу я собі тихо. — Ніхто не помирає. Це просто… кава. І просто записка. І просто твоє серце робить кульбіти, як Максова анімація.

Я сідаю, роблю ковток кави і, звісно, вона ідеальна…

У мене в голові з’являється бажання зробити щось у відповідь. Не тому, що «так треба». А тому, що… якщо це він, я хочу показати, що я це бачила. І що я теж… можу…

Тільки я не вмію «можу» напряму. Я вмію «можу» через невелику іронію й деталь, яку помітить тільки він.

Я згадую, який чай він п’є. Не пакетики, а нормальний заварний — той, що пахне лісом і терпінням. Я пам’ятаю це, бо одного разу він налив собі на кухні й сказав: «Пакетики — це компроміс. А я сьогодні без компромісів».

Точно!

Я відкриваю телефон і замовляю через інтернет гарну упаковку його улюбленого заварного чаю з доставкою в офіс. Бо в мене є дві суперсили: швидко приймати рішення і робити вигляд, що це не через емоції.

Пишу дівчатам на ресепшн: «Привіт! Сьогодні має приїхати кур’єр на моє ім’я. Можете зустріти і набрати мене?»

Вони одразу відповідають смайликом-ялинкою. Ніби в офісі сьогодні все про змови й натяки.

На диво, доставка приїжджає за годину, дівчата одразу повідомляють. Швиденько забираю й повертаюся в кабінет. Чай різдвяно запакований у коробці.

Я дістаю маленький конверт, якраз для «анонімних добрих слів». Беру ручку. І зависаю.

Що писати Назару?

«Дякую за каву» — а якщо це не він? Я буду виглядати як людина, яка залипає на кожен жест.

«Ти класний» — я помру прямо на місці.

Після довгих суперечок із власними думками ручка в руці таки виводить літери:

«Бажаю тобі спокою, терпіння та міцних нервів.
P.S. Зі мною вони знадобляться».

Я дивлюся на це й усміхаюся.

Пакую записку в конверт, підписую адресата: «Назар».

Іду повз його кабінет. Серце б’ється так, ніби я зараз не подарунок кладу, а зізнаюся в почуттях на площі перед містом.

Двері прочинені. Його нема…