Розділ 14.2 Стефа

Стефа

Після зібрання Назар підходить до мене з нотатником.

— Можеш, будь ласка, глянути одну штуку в мобільному варіанті? — питає він, і це звучить як робоча причина, але очі кажуть: «і ще дещо…».

— Можу, — відповідаю я так офіційно, що сама себе дратую.

Ми стоїмо поруч, дивимося в екран. Наші плечі випадково торкаються… зовсім легенько, але в моєму тілі це відгукується, як маленький електрошок. Назар теж завмирає на мить. Я бачу, як у нього ледь напружуються пальці на ноуті.

— Стеф… — починає він тихо.

Я відразу відступаю на пів кроку. Якось автоматично. І чого я так боюся?

— Так, бачу проблему, — перебиваю його, проте насправді проблеми немає: усе й так добре, але ж потрібно чимось заповнити це мовчання. — Тут треба ще трохи підправити відступ. І… кнопка в темній темі має бути контрастнішою. Я скину в чат.

Він дивиться на мене. Мовчить секунду. Наче продумує свої подальші слова.

— Добре, — каже він. — Дякую. Це саме те, про що я хотів сказати.

— Нема за що, — відповідаю я і одразу відходжу, ніби там на мене хтось ще чекає.

***

Заходжу на кухню знову попити води. Не тому, що хочу пити. А тому, що «піти на кухню» — це прекрасний спосіб уникнути розмови.

У якийсь момент Назар ловить мене біля кавомашини.

— Ти їла сьогодні? — питає він.

Я завмираю з чашкою в руках.

— Це зараз робоче питання чи турбота? — видаю я сарказм, відчуваючи тремтіння власних рук.

Назар тихо усміхається.

— Це друга версія, — уважно роздивляється мене. — Як ти?

— Я… жива, — відказую. — Поки що.

— Я радий, — відповідає він лагідно.

І в цьому є щось, що пробиває мій щит. На секунду. Дуже маленьку. Але я це відчуваю.

Швидко відводжу погляд.

— Я піду, — кажу. — У мене… ще таблиця там…

Що я верзу?..

— Я думав, у тебе принтер, — Назар підкидає брову.

— Принтер… це вже пройдений рівень, — відрізаю я. — Зараз вже підвищений левел: таблиця.

І тікаю... Знову.

Так минає день: робота й погляди, задачі й напруга. Він не робить вигляд, що нічого не було. І не змушує мене говорити. Він просто… майже постійно поруч. Тримає дистанцію, але не відсторонюється.

А я… Я ховаюся за сарказмом так, ніби це броня. У чаті все ще гірше…

Назар: «Можеш глянути, чи тут усе ок?»

Я: «Добре, зараз».

Назар: «Може, поговоримо?»

Я: «Ми на роботі. Я зараз працюю, і ти, до речі, теж».

Назар: «Учора нам це не завадило».

Я дивлюся на чат і хочу вдаритися головою об стіл. Учора це взагалі важко назвати «розмовою».

Я нічого не відповідаю, тільки за двадцять хвилин скидаю йому зворотний зв’язок стосовно його першого запитання.

***

Під вечір офіс дихає легше.

— Ви молодці, — каже Катя, проходячи повз наш відділ.

Я збираю речі, коли вона зазирає до мого кабінету:

— Вже тікаєш? — усміхається.

— Так, — киваю.

— Головне… не тікай від себе, — я бачу, як у її очах з’являється сум. — Це марно… По собі знаю.

Вона замовкає на мить, а потім продовжує, повернувши собі посмішку:

— Добре, гарного тобі вечора.

Її слова чомусь засідають у моїй голові дуже міцно… 

Виходжу я вчасно, майже вперше за цей місяць. Краєм ока помічаю, що Назар теж іде.

Вдома я нарешті видихаю, знімаючи з себе день, як пальто. Тиша квартири заспокоює. Замовляю доставку нормальної вечері. Вмикаю ноут, і рука сама відкриває сайт «Міста новорічних бажань» замість фільму.

Я заходжу як користувач. Головна сторінка виглядає красиво. Чисто. Спокійно. Мапа світиться, вогники миготять м’яко. І це неабияк приємно. Наче ти дивишся на щось, що зробила своїми руками, і вперше не хочеш знайти помилку.

Я заходжу у вкладку «Залишити бажання». Читаю кілька анонімних, які вже лишили тестові користувачі.

«Хочу, щоб мама перестала хвилюватися за мене».

«Хочу знайти нормальну роботу».

«Хочу, щоб він написав першим».

«Хочу, щоб сніг знову випав».

«Хочу кота під ялинку»…

Я усміхаюся й відчуваю, як у мене стискається щось під ребрами. Бо люди пишуть так просто. Так чесно…

Я клацаю в поле «Написати своє бажання». Курсор блимає. Раз. Два. Три. Наче каже: «Ну? Давай. Напиши».

І в мене в голові з’являються два голоси.

Перший — сміливий, безглуздий, чесний:

«Хочу, щоб…»

Другий — мій звичний, захисний:

«Не смій. Це небезпечно. Це смішно. Це не для тебе. Ти ж не віриш у дива…».

Я сиджу й дивлюся на курсор, як на супротивника. І… не пишу нічого. Закриваю вкладку.

Сиджу в тиші й відчуваю, як мене накриває не робоча втома, а інша… емоційна. Ніби я цілий день тікала, і тепер ноги болять, страшенно ниючи.

Я видихаю і думаю:

Я боюся бути чесною навіть із собою. Блискуче, Стефо.

І чомусь від цієї думки мені хочеться не сміятися, а… плакати.

Але я не плачу. Я ж сильна. І взагалі «нічого не сталося». 

Я закриваю ноут, доїдаю вечерю та лягаю в ліжко. І в темряві наче знову звучить учорашнє:

«Це нічого не значить…»

А курсор у моїй голові продовжує блимати...