Розділ 13.2 Стефа

Стефа

Різкий звук змушує нас розірвати поцілунок…

— О, вибачте… Я думав, тут вже нікого немає…

Голос охоронця влітає в кабінет, як повідомлення "помилка 404".

Відриваюся від Назара так швидко, ніби мене обпекло. Щоки палають. Дихати важко. Я стою, ховаючи очі — наче дівчисько, яке скоїло щось погане.

Охоронець стоїть у дверях із ключами й виглядає так, ніби щойно зайшов не в офіс, а в чужу драматичну сцену — і йому тепер жити з цією травмою все життя.

Назар, на відміну від мене, не губиться. Він повертається до охоронця спокійно, але голос у нього… інший.

— Все нормально, — каже стримано. — Ми скоро закінчимо…

І поки він говорить, я чіпляюся поглядом за його профіль. Напівтемрява робить його риси різкішими: лінія щелепи, тінь від вій, легка складка біля губ… Я мала б дивитися на охоронця. Але чомусь хочу запам’ятати ці дрібниці.

Його долоня все ще на моїй талії. Сильна, тепла… така, що в мене ніяк не вирівнюється дихання. Він трохи послабив хватку, але не відпустив.

Ловлю погляд охоронця та відходжу від Назара, роблячи крок назад. Поправляю волосся… вбрання… одним словом, виправляю своє почуття сорому, як можу.

Виходить погано. Але я стараюся.

— Так, — бурмочу я, дивлячись кудись у стіну. — Нам, мабуть, краще вже йти. Доробимо завтра. Це… ну… так.

Чому я так нервую?

Охоронець киває, робить вигляд, що нічого не бачив.

Дякую тобі, чоловіче, за цей акт милосердя.

Він виходить, зачиняючи двері. Тиша повертається в кабінет, але тепер вона інша. Вона не затишна… вона натягнута… Сповнена емоцій.

Я починаю збирати сумку в паніці. Кидаю туди блокнот, зарядку, ручку, ще одну ручку, якусь помаду, яка взагалі не мала б тут бути, бо я майже не фарбуюся на роботу, але вона чомусь тут… і це окрема загадка.

Назар дивиться на мене... Я знаю цей погляд. Це той погляд, коли людина хоче сказати: "нам треба поговорити". Коли в неї є слова і вона готова їх вимовити.

Але… я… зараз не готова. Бо якщо ми скажемо “поговорити” — це стане реальністю. Це неможливо буде списати на випадковість. Це буде вже щось.

— Я підвезу, — каже Назар м’яко. — Пізно.

— Не треба, — відрізаю я занадто швидко. — Я на машині. Я… нормально доїду.

— Стеф, — він говорить тихо, і від того, як він вимовляє моє ім’я, мені хочеться зупинитися. Але паніка та нерви диктують свої правила.

— Ти впевнена?

Я не впевнена ні в чому… і від цього злюся на себе ще дужче.

Я боюся власних почуттів так само, як дедлайнів. Просто дедлайни хоча б можна записати в календар.

— Впевнена, — кажу, нервово посміхаючись. — До завтра.

Хапаю пальто з крісла і виходжу. Я не йду, я майже біжу, ніби в мене за спиною пожежа, і єдиний шлях до порятунку — це двері та мороз.

Коридор порожній. Світло в офісі м’яке, на “економ-режимі”. Я накидаю пальто, намагаюся застібнутися. Пальці не слухаються.

— От дідько, — тихо лаюся.

На вулиці холод. Я вдихаю морозне повітря й відчуваю, як воно обпікає легені. Але мені саме це і потрібно. Бо всередині мене все палає.

Можливо, це й на краще, що я запаркувалася на вулиці…

Дорога до машини — як короткий монтаж: стежка, авто, ключі, звук сигналізації, сидіння, кермо в руках.

Я заводжу двигун. Панель світиться м’яко, ніби намагається бути делікатною. Дивлюся прямо перед собою — в темряву, в лобове, у своє відображення, яке ледь видно. І тільки тоді дозволяю собі думку, яку відштовхувала, як спам у пошті:

Що це взагалі було? Сьогодні цілий день… ми постійно стикалися: плечима, поглядами, словами… А тепер у мене на губах його поцілунок. І мозок поводиться так, ніби хтось натиснув “оновити” сто разів поспіль — і тепер моя система зависла.

Він тримав мене за талію так, ніби не хотів відпускати. Він дивився… що я забула, як правильно дихати…

“А може, це для нього нічого не значить?” — каже внутрішній адвокат моєї безпеки.

“А може, це просто втома?” — підтакує внутрішня паніка.

Я різко видихаю.

Стоп. Стефа. Дивись на дорогу.

Зосереджуюся на кермі, на світлофорі, на мокрому асфальті.

Додому добираюся, ніби в тумані. Ліхтарі, мокрий асфальт, кілька машин ковзають повз і зникають у темряві.

У квартирі я навіть не вмикаю світло. Знімаю взуття й пальто на автоматі. Кидаю сумку просто на підлогу. Заходжу у спальню та одразу падаю на ліжко — як людина, яку щойно зняли з марафону емоційного виживання.

І тільки тут, у тиші, мене накриває думка, від якої хочеться сховатися під ковдру з головою:

Це сталося. І назад вже не "відмотати".

І от тепер у мене запускається улюблений механізм виживання: обесцінювання…

Це нічого не значить. Це просто нерви. Втома. Адреналін. Він просто…

Я зупиняю божевільний потік думок… 

І чому я з ним не поговорила?..

Лежу й дивлюся в стелю. Серце продовжує стукати занадто швидко. Щоки досі гарячі. А в голові… його погляд. Його руки. Його губи…

Йому це, скоріш за все, не потрібно, — кажу собі подумки. — Він просто… дав емоціям вийти. А я собі вже малюю в голові бозна-що…

Я завжди полюбляла малювати, створюючи щось цікаве. Проблема в тому, що цього разу я створюю не макет… Я створюю надію… а вона може бути надто химерною…

І мені від цього страшно. 

Шепочу у темряву, закриваючи очі:

— Це нічого не значить. Нічого...