Розділ 13.1 Стефа

Стефа

Я намагаюся відвести погляд на будь-що: на екран, на строки задач… але… не виходить. Бо він дивиться на мене так… щиро…

Стоп! Стефо, в тебе тут, взагалі-то, робота. Не забувай про це.

— Стеф? — тихо питає Назар, і я чую усмішку в його голосі. — Все добре?

— Так, — кажу і одразу розумію, що говорю як людина, яка точно не в нормі. — Просто… думаю…

— Про що?

От чорт. От прямо зараз? У цей момент?

— Про… 24-те, — видаю найгіршу брехню в історії людства. — Про запуск. Як усе мине...

Назар киває. Але не відводить погляду. І я не розумію, чи він бачить мою паніку, чи просто дає мені простір. Роблю вигляд, що мені дуже терміново треба щось перевірити.

— Я… — підводжуся різко, стілець злегка скрипить. — Мені треба глянути документи. Там… узгодження… Папки.

Я підходжу до шафи й відчиняю її. Тепер я вдаю, що дуже уважно переглядаю документи. Перегортаю щось, читаю рядки, яких не бачу, бо мозок працює не на текст, а на відчуття за спиною.

За хвилину я відчуваю його присутність. Він підійшов тихо. Повітря навколо мене наче стає наелектризованим.

— Я не хотів тебе налякати, — каже він.

Різко обертаюся.

— Та ні, — кажу надто швидко. — Я не… Я не лякаюся. Все нормально. Просто… папки.

Назар стоїть на відстані одного кроку. Дивиться уважно.

— Отже, папки, — каже він тихо, з посмішкою.

Я зависаю, дивлячись у його очі… знову... Я не знаю, що сказати. Тому просто мовчу.

Змушую себе розірвати погляди, розвертаюся назад, щоб поставити папку на місце. Нервово заправляю пасмо волосся за вухо — і в цей момент моя нога чіпляє якийсь дріт.

Замружуюсь від страху і навіть не одразу розумію, що сталося. Тільки відчуваю, як мій центр ваги вирішує: “А тепер, сонечко, летимо назад”.

Назар ловить мене рефлекторно — так швидко, що я навіть не встигаю нормально злякатися.

Однією рукою він хапає мене міцно та впевнено за талію. Другою — притримує за плече, щоб я не гепнулася головою об підлогу.

Ми завмираємо.

Його долоня на талії — це ніби кнопка перезапуску для моєї нервової системи. Він не стискає боляче, а просто тримає. Але від цього у мене по шкірі розбігаються мурахи. Моє тіло чомусь вирішує довіритись раніше, ніж мозок встигає поставити заборону.

Я роблю вдих — і повітря ніби стає густішим. Відстань між нами майже зникає. Я відчуваю не тільки його тепло, а й дихання. Він так близько, що серце підскакує до горла, а пальці мимоволі знаходять опору: моя долоня лягає йому на груди — а там живе рівне биття.

Назар тримає мене, не відводячи погляду. Мені страшенно хочеться не випростатися з гордим виглядом “я все контролюю”, а… просто дозволити собі бути спійманою.

Наші обличчя майже торкаються. Я бачу його очі зовсім близько.

— Ти ціла? — питає він тихо, трохи хриплувато.

— Так, — видихаю цю брехню. 

Його рука все ще на моїй талії. Моя долоня — на його грудях. Я відчуваю під тканиною серце: рівне, сильне… але тепер воно ніби прискорило темп.

Я стою, притиснута до нього так близько, що будь-який рух стане або втечею, або… зізнанням.

Раптом у моїй голові з’являється думка, яку я точно не замовляла: 

А якби він зараз…

Назар наче її чує, нахиляючись зовсім трохи. Повільно, обережно… Так, ніби дає мені право сказати “ні” навіть без слів. 

Його погляд ковзає по моєму обличчю: очі, губи… і знову повертається до очей. Від цього в мене по шкірі біжать мурахи, як від першого ковтка дуже гарячої кави. Повітря застрягає десь у грудях.

Його друга рука з плеча піднімається вище. Пальці ледь торкаються моєї шиї — під лінією волосся, там, де я завжди здригаюся, навіть коли мене торкаються випадково. І зараз я здригаюся теж. Не від страху. Від того, що це… занадто… емоційно.

Назар ніби завмирає на секунду — перевіряючи, чи я не тікаю, чи дозволяю… І я не тікаю. Стаю навшпиньки, тягнучись до нього назустріч. І він розуміє, що я не проти.

Наші губи зустрічаються. Поцілунок м’який, ніби він не хоче мене злякати. Кілька подихів… повільних, теплих. 

Всередині бурхлять відчуття: його губи, моє дихання… і тепло, яке розливається так швидко, що я майже не встигаю його усвідомити.

Я відчуваю безпеку… дивну, теплу, від якої хочеться… довіритися йому ще більше. Його рука на талії притискає мене ближче. Його пальці на моїй шиї стають сміливішими… не стискають, просто тримають. І від цього в мені щось ламається.

Я сама не помічаю, як відповідаю йому ще дужче. Як мої пальці на його грудях міцніше стискають тканину — ніби боюся, що якщо відпущу… це все зникне. Як я тягнуся до нього ближче... і поцілунок перестає бути обережним. Він стає глибшим. Гарячішим. Відвертішим.

Ми дихаємо уривками, між рухами губ… І я вперше за довгий час не думаю, як це виглядає з боку. Не думаю, що “ми — колеги”. Я взагалі не думаю... Я просто відчуваю.

І мені страшенно добре від того, що він поруч. Що він не відступає. І я теж… не відступаю.