Розділ 12.2 Стефа

Стефа

Перші бажання летять у систему. 

Бачу бажання від Аліни: “Хочу, щоб у 2026 я спала нормально”. 

Наступним спалахує бажання Макса: “Хочу, щоб мандарини ніколи не закінчувалися”. 

Я думаю секунду і друкую коротко: “Хочу вихідний.”. Тисну “надіслати”.

На лівому екрані вискакує підтвердження. На правому за секунду спалахує вогник — м’яко, так, як ми й хотіли. У кімнаті на мить стає тихіше.

— О, — каже Катя. — Сьогодні воно поводиться чемно.

— Не навроч, — відказую, сподіваючись, що місто готове до масштабного запуску.

Назар нічого не коментує. Просто дивиться уважно. В його очах відбивається та сама професійна зосередженість. Відводжу від його профілю погляд, повертаючись до монітора…

Я раніше не помічала, що він красунчик… Що це взагалі сьогодні було у кабінеті? Я йому подобаюсь? Чи він просто як друг намагався мене підтримати? А хіба ми друзі?

Чорт забирай! Та про що я взагалі думаю?

Потрібно сконцентруватися на роботі!

— Ти у нормі? — чую шепіт Назара.

— Так, — повертаю голову до нього. — Замислилася просто.

Він киває та повертає увагу до монітора.

Далі на сервер починається справжнє навантаження. Спочатку летять десятки тестових бажань. Потім атакують сотні. Список на сайті оновлюється швидко: не зупиняється, не “думає” п’ять секунд, як минулого разу. Вогники на площі спалахують майже без затримки.

Я ловлю себе на тому, що… перестаю стискати щелепу. Я реально розтискаю зуби, наче людина, яка не помічала, що весь день тримала в собі пружину.

— Вау, — тихо каже Макс. — Я навіть починаю вірити в нас.

— Не звикай, — одразу додає Марта.

— Ми молодці… — Катя вже не ховає усмішку. — Працює.

Звісно ж, не без дрібних глюків. Один раз вогник засвічується з затримкою, і цю помилку одразу показує у програмістів. Десь у списку бажань двічі дублюється запис. На мобільному в когось кнопка “під’їдає” край банера.

Усе, що стосується нашої частини, я собі помічаю у нотатнику. Я повертаюсь до Назара, він ловить мій погляд та посміхається кутками губ. І я так само у відповідь. 

Про що він зараз думає? Що він взагалі думає про мене?..

Першою відводжу погляд, повертаючись до роботи.

Я втрачаю рахунок часу. Ближче до вечора нас починають відпускати додому. Катя буквально стоїть біля дверей і роздає свободу, як гуманітарку:

— Йдіть. Серйозно. Хто не спав, бігом відпочивати. Хто спав, все одно додому. Завтра ви мені потрібні не як герої, а як живі люди. Ви всі молодці. Ми всі зробили дуже багато. Фінальний прогін пройшов вдало.

Хтось відмахується: “Ще дороблю.” Проте Катя дивиться так, що всі різко згадують про інстинкт самозбереження.

Офіс рідшає. За вікном зимовий вечір. Місто світиться так, ніби теж тестує свою систему освітлення перед святами: ліхтарі, вітрини, вікна… усе тепле на фоні холодного.

Я збираю речі… проте не йду. Втікаю до свого кабінету. Бо є дрібні правки, які краще зробити зараз.

Цікаво, Назар пішов? Бо Влад втік одразу, як Катя почала відпускати, кинувши щось про: “Я більше не людина, а кавовий привид. Мені потрібна реанімація у вигляді ліжка.”. Назар теж багато працював, чула від колег що майже всю попередню ніч він присвятив роботі.

Макс теж пішов, бо Катя пригрозила винести його з офісу фізично за допомогою охорони… Всіх своїх, навіть тих хто хотів залишитися я примусово відправила додому. Ми всі надто забули про життя поза роботою із цим проектом… 

А я… я хочу просто закінчити, щоб потім спокійно відпочити, та не перейматися стосовно дня запуску. 

Поринаю у робочий процес, забуваючи про час…

— Ти теж тут? — неочікуванно чую знайомий голос. Назар зазирає до мого кабінету.

— Я добровільно, — відповідаю, посміхаючись.

Він тихо сміється. Офіс майже порожній.

— Можу до тебе? — питає, показуючи ноут. — У мене вже всі пішли.

— Звичайно, — киваю.

Він підсуває стілець до мене та сідає дуже близько. Він міг сісти навпроти… в мене звичайний стіл. Чому він сів так близько? Йому зручно?..

Змушую себе повернутися до екрану. Ми пірнаємо у роботу… Кілька годин пролітають непомітно.

Десь між списком задач і планом на 24-те я ловлю себе на думці, що найбільша “яма”, та, в яку ми боялися впасти, вже позаду. До того ж поруч є людина, яка дивиться на графіки так, ніби здатна заспокоїти їх одним поглядом.

Назар нахиляється до мого монітора, щоб подивитися, як виглядає один екран на мобільному. Наші плечі випадково торкаються. І я від цього торкання чомусь зависаю так само, як наш сайт минулого тесту.

Я роблю вигляд, що повністю захоплена процесом.

— Тут все добре, — каже він тихо. — Ти вже все вирівняла.

— Так? Ти, мабуть, правий, — відповідаю занадто швидко.

Він дивиться на мене з тією м’якою усмішкою, яку бачить не кожен.

— Мабуть, — відказує.

Я ковтаю повітря, ніби воно раптом стало густішим. За вікном місто світиться. В офісі тихо. Ми сидимо поруч. І я ніяк не можу відвести погляду від його очей.