Розділ 12.1 Стефа

Стефа

19 грудня пахне не кавою, а адреналіном. Кава просто йде бонусом, щоб не впасти обличчям у клавіатуру і не лишити на кнопці “Enter” свій автограф назавжди.

Я заходжу в офіс раніше, ніж хотілося б моєму тілу і ніж дозволяє моя мораль. У коридорі вже чути знайомі звуки: клавіатура — як дощ по підвіконню, принтери — мов нервові зітхання.

Я ставлю термостакан на стіл і відкриваю програми. Сьогодні в мене день великої перевірки: візуали, тексти, відступи, кольори. Усе має бути ідеальним.

Пишу в наш чат команди:

 “Сьогодні фінальна перевірка всього. Пильнуємо: шрифти, відступи, тексти. Якщо побачите щось дивне, навіть дрібницю, кидайте одразу. Дрібниці сьогодні найпідліші. Нагадую, сьогодні генеральний прогін”.

Одразу сиплються відповіді:

Аліна: “Тексти прогнала ще раз. Все ОК.”

Макс: “Добре.”

Ігор: “Свою частину перевірив ще вночі. Є кілька нюансів, скинув в особисті.”

Я усміхаюся. Ми всі зараз так відповідально чекаємо на диво. Фінальний прогін перед офіційним запуском 24-го. Тремтіння не відпускає тіло. Заспокоююсь, тільки коли розумію що всі звіти у нормі.

Від колег, що Назар вже давно на місці, і в мене всередині щось одразу сіпається… коротко, різко, як рефлекс.

Може піти привітатися? Просто зайти, сказати “доброго ранку”, перевірити, як у них справи.

Проте майже одразу ця ідея здається дурною.

Навіщо? Кому це потрібно? Він не кликав. Він нічого не обіцяв. Він поводиться рівно, коректно, професійно, так, як і має поводитися нормальна доросла людина на роботі.

Після розмови із Зоряною він чомусь взагалі не виходить з моєї голови. Це якесь глибоке відчуття… спокійне, вперте, яке зовсім не питає дозволу. І це неймовірно бісить!

Він не проявляє до мене нічого, окрім робочої уваги. І від цього стає трохи сумно. Бо десь усередині я вже знаю: мені хотілося б більшого. Хоча водночас я прекрасно розумію: ніхто не забороняє мені зробити перший крок.

Але є маленька проблемка… коли я поруч із ним, уся сміливість випаровується. Залишається тільки професіоналка з рівною спиною і купою думок, які краще тримати при собі.

— Ні, — кажу собі. — Просто піди. Хоча б дізнайся, як у них справи. Це нормально. Це робота. Просто робота.

Так хочеться його побачити, й це відчуття перемагає, і я вже крокую до його кабінету.

Коли заходжу, він навіть не піднімає голови від ноутбука, але одразу спокійно каже, ніби давно мене відчув:

— Доброго ранку. Як твої пікселі? Не бунтують?

У мене мимоволі з’являється усмішка.

— Вони чемні, — відповідаю. — Це я потенційно небезпечна. Якщо побачу не той відступ, можу вкусити.

Він піднімає очі. Дивиться уважно. Встає з-за столу й підходить ближче… без поспіху, без різких рухів. Спирається об край столу, залишаючи між нами комфортну дистанцію.

— Добре, — каже спокійно. — Буду триматися від твоїх відступів на безпечній відстані.

У його голосі немає жарту, але є м’якість. І ця м’якість чіпляє більше, ніж будь-який флірт.

— Як настрій перед прогоном? — питаю, ховаючись за робочим тоном.

— Зібраний, — відповідає чесно. — Я сьогодні накручую все так, щоб ми бачили кожен глюк. Якщо десь щось піде не так, хочу знати одразу.

Я киваю, ловлячи себе на думці, що саме оце в ньому мені подобається найбільше. Він не обіцяє, що все буде ідеально. Він не заспокоює порожніми фразами. Він просто каже: якщо буде погано — ми це побачимо та виправимо.

— Добре, — кажу. — Якщо що, я поруч. По візуалу все прогнала ще раз. Ми наче готові… Якщо тобі щось впаде в око, скажи одразу.

Він так дивиться на мене, що мені здається, він не просто слухає, а бачить мене наче зсередини.

— Дякую, — каже тихо. — І… я тебе дуже прошу, на майбутнє: не тягни все сама, добре? Делегуй. У тебе для цього є команда. І голова. А то постійно сидиш до пізнього вечора.

Я трохи дивуюся не самій фразі, а скоріше турботі в ній.

— Ти мені постійно це кажеш, — посміхаюся, трохи підходячи до нього.

— А ти все одно робиш по-своєму. Я тебе прошу: подумай про себе.

— Домовилися, — відповідаю.

Він киває. Легко усміхається. Несподівано бере мене за руки. Відчуваю, як повітря починає бракувати, проте руки не віднімаю.

— Дякую, що прийшла, — тихо каже, ловлячи мій погляд. — Але мені потрібно ще дещо закінчити до прогону.

— Так, звичайно, я розумію, — поспіхом кажу, чомусь починаю нервувати. — Я піду.

Висмикую руки, проте він їх знову ловить, беручи у свої міцні долоні.

— Вибач, — каже, стаючи небезпечно близько. — Твоя присутність мені подобається набагато більше, ніж робота. Просто ми всі стільки сил вклали у цей проект, хочу щоб все було на гідному рівні. Не ображайся, добре?

Його тон мене заспокоює, його дотик гріє міцніше за будь-які рукавички. Відчуття цієї кришталевої інтимності збуджує… відчуваю, як горять мої щоки.

— Я не ображаюся, все розумію, — посміхаюся, відчуваючи, як його пальці погладжують тильну сторону моєї долоні.

За хвилину я вже виходжу з кабінету з дивним відчуттям у грудях… Це лякає і гріє водночас.

Об 11:00 нас збирають у переговорці. На екрані зліва — сайт на тестовому сервері, справа — трансляція з площі. Я впізнаю цей кадр майже як знайому людину: темні контури металевого міста, панелі, прожектори, техніки в жилетах, холод. 

Мені здається, що інсталяція теж втомлена. Але стоїть.

Катя робить ковток кави, клацає ручкою і каже:

— Ну що, сьогодні фінал перед стартом. Знаю, що дивно звучить, проте наше завдання перевірити, що 24-го ми не влаштуємо собі колективну смерть від сорому.

— Мені подобається твій оптимізм, — бурмоче Марта.

— Це не оптимізм, — відповідає Катя. — Це план виживання.

Хтось сміється. Нервово. Проте Катя тримається так спокійно. Я тільки зараз розумію: вона завжди така впевнена, водночас вишукана, щаслива, рідко лишається на роботі без дійсно важливих причин. Це приклад людини, яка себе цінує. Але… як вона такою стала? Цікаво…