Розділ 11.2 Стефа

Стефа

У брата та Зоряни вдома завжди пахне якось… правильно. Не ідеально. А саме правильно. Чимось теплим… їжею, дитинством, затишком…

Можливо, саме так виглядає справжнє щастя?

— Боже, — каже вона, обіймаючи мене, — таке враження, що ти схудла…

— Так? — дивуюся, оглядаючи себе в дзеркалі. — То, може, через роботу… Зараз таке навантаження, це просто жах… На себе часу майже не лишається.

— Ти коли востаннє їла? — питає, ведучи мене коридором. — Я якраз вечерю приготувала.

— Я їла, — відмахуюся, але аромат смачної, домашньої їжі вже заполонив майже всі легені. — Просто не пам’ятаю коли.

Ми сідаємо на кухні. Вона ставить переді мною тарілку.

— Розповідай, — каже. — Про все.

Я усміхаюся втомлено.

— Пам’ятаєш, я тобі коротко описувала новий проєкт… — розповідаю про всі деталі. — …так ось, саме він і забирає всі мої сили.

— Тобі подобається над цим працювати? — уважно питає Зоряна.

— Мені дуже подобається, — відверто зізнаюся. Зоряна мовчить. Дає простір. — Є ще дещо… — роблю паузу. — Назар. Я тобі про нього трохи розповідала. Керівник технічного відділу.

Навіть не знаю, навіщо я це сказала. Просто з кожним разом мені все важче…

— Мені здається, я до нього звикаю… Часто ловлю себе на думці, що відчуваю поруч із ним безпеку… іноді навіть затишок…

Дивлюся на Зоряну й розумію, що сказала все це не у власних думках, а вголос.

— Ага, — каже вона нейтрально. Надто нейтрально.

— Ні-ні, — одразу кажу. — Нічого такого.

— Я нічого не казала, — тепло посміхається.

— Він просто… нормальний. Спокійний. З ним не страшно, коли щось летить шкереберть, бо є відчуття, ніби він підстрахує… Розумієш? Ну, у робочому плані, звісно.

— Ну, звісно, — погоджується Зоряна, киваючи. — І це тебе лякає.

Я відкриваю рот, щоб заперечити, і зависаю.

— Можливо, — чесно зізнаюся.

— Сонечко, — торкається моєї руки, щоб я зосередилася на її словах. — Це дуже добре. Бо любов… вона якраз про почуття безпеки. Адекватні стосунки здатні допомагати нам змінюватися. Коли поруч людина, яка дає відчуття захищеності, тоді з’являється довіра, взаєморозуміння та стабільність… через це в нас збільшується внутрішня впевненість і сили. Нам починає здаватися що ми гори звернемо... Дай йому шанс. Просто подумай над цим. Добре?

Я киваю.

Вхідні двері несподівано грюкають.

— Стефа! — кричить Артемко, побачивши мої речі в коридорі.

Я присідаю і за секунду в моїх обіймах тепла, жива, сміхотлива маленька людина з абсолютною вірою в те, що світ хороший…

— Ну привіт, мій герой, — сміюся, цілую його в щоку.

Орест усміхається, заходячи на кухню:

— Як наша новорічна фея? — питає, підходячи.

Міцно обіймає.

— Братику, ну яка з мене фея, — бурмочу. — Скоріше вже чортеня. Псувати я краще вмію.

— Та ну, — відсторонюється, ловлячи мій погляд. — Ти дизайнер від бога, — усміхається. — Он скільки працюєш. Та й для чортеняти ти занадто добра.

— О! — натхненно вигукує Зоряна. — Загадай щось для себе. Справжнє. Ну, у цьому місті новорічних бажань. Ти ж казала, що буде можливість зробити це анонімно. Отже, ніхто не дізнається.

— Моє головне бажання… це виспатися. Бажано без будильника й відчуття стресу, — кажу.

— Цікаве бажання, — відказує Зоряна. — Але спробуй подумати ще.

Я знизую плечима… Розумію, до чого вона веде… Проте Назара забагато стало в моєму житті. Та й у голові… Якщо так подумати, я ж про нього майже нічого не знаю…

Цікаво, в нього є дівчина? А якщо так?

Ну й що? Мені яка різниця?

НІЯКОЇ!!!

Усе, потрібно гнати його з думок. Не до нього…

Дістаю телефон, бачу непрочитані повідомлення в чатах, проте… я ж маю законний час на відпочинок. Особливо ввечері. Вмикаю тихий режим, одразу налаштовую будильник і ставлю телефон на зарядку.

— Стефо, — гукає Зорянка. — Пішли пити чай.

За столом нас супроводжують жарти: ми з братом підколюємо одне одного, Артемко розповідає щось своєю мовою, а я… я сміюся більше, ніж за останні тижні.

І десь між тортиком і дитячим сміхом раптом відчуваю: мені добре… так тепло й затишно, що нічого більше й не потрібно.

***

Уночі я лежу на дивані, дивлюся в стелю й раптом ловлю себе на думці: а якби мені закортіло написати бажання в тому нашому “Місті”… що б я написала?

Картинки миготять, але я одразу відганяю їх. Чомусь кілька разів згадую Назара…

— Потім, — шепочу сама собі. — Не до таких дурниць зараз. Потрібно виспатися.

Заплющую очі. Але зайва думка вже почала проростати. Тихо. Настирливо. І, здається… бажано…