Розділ 11.1 Стефа

Стефа

Наступні дні, як рух без пауз. Офіс. Ноутбуки. Кава, яка знову стає не ритуалом, а необхідністю. Ми виїжджаємо на локацію короткими заїздами. Не “подивитися красу”, а перевірити реальність.

Холод кусає пальці майже одразу. Повітря різке, метал інсталяції темний, важкий, трохи чужий… вдень він виглядає інакше, майже лагідно. А тепер стоїть мовчазною громадою, яка ніби запитує: ну що, ви точно впевнені?

Я зупиняюся біля однієї з панелей, вдивляюся, мружачись.

— Увечері світло “з’їдає” половину кольору, — кажу. — Особливо тут. Якщо не підкрутити контраст, може відчуватися пласким.

Назар стоїть поруч, руки в кишенях куртки. Він дивиться не лише на панелі, а в цілому на простір навколо, на те, як навіть світло ліхтарів падає на метал.

— Маєш рацію, — киває. — Але без фанатизму. Хай краще буде трохи простіше, ніж нестабільно. — Повертається до мене: — Я знаю, ти зараз готова врятувати світ кольорокорекцією…

— Не світ, — фиркаю, перебиваючи. — Тільки це місто. Маленьке. З бажаннями реальних людей. 

Він тихо хмикає:

— Вже звучить як аргумент.

Я роблю крок ближче, щоб подивитися на панель під іншим кутом, і в цей момент відчуваю, як його рука ледь торкається мого ліктя, не спеціально, радше щоб не дати мені впертися в холодний метал.

— Обережно, — каже спокійно. — Тут слизько.

Дотик триває рівно мить. Але цієї миті вистачає, щоб я раптом дуже чітко відчула… тепло.

Я киваю трохи швидше, ніж потрібно.

— Дякую, — кажу. — Було б ніяково зламатися тут разом з інсталяцією.

— Я б записав це як “незаплановане перенавантаження”, — відповідає він серйозно. — Але краще не треба.

Я сміюся коротко, майже беззвучно. Температура мого тіла наче підіймається, але на вулиці все лишається без змін...

Ми ще кілька хвилин мовчки ходимо навколо конструкції. Він час від часу щось фотографує на телефон, я роблю нотатки в голові автоматично. І між цими короткими репліками, кроками по холодній плитці, поглядами на метал є щось дуже… правильне. Не романтичне. Не службове. А партнерське. Таке, в якому не треба нічого доводити. Достатньо просто йти поруч і знати, що вас хвилює одне й те саме.

Останнім часом він часто ловить мене на тому, що я беру на себе забагато…

— Це можеш віддати Аліні, — каже.

— Це нехай доб’є Макс.

— Ти не зобов’язана закривати всі дірки сама.

Я спочатку опираюся. Потім ловлю себе на тому, що… довіряю його думці.

На одній із нарад Катя підсумовує:

— Готуємось так, ніби це репетиція Нового року. Якщо ми провалимося, нам цього не пробачать.

У кімнаті знову стає тихо. Я вдихаю. Видихаю.

Окей, Стефо. Ніякого тремору в руках. Зроби вигляд, що не боїшся.

Підіймаю очі і одразу перетинаюся поглядом із Назаром.

Він нічого не каже. Просто киває. Ледь помітно. І цього вистачає, щоб я зібралася.

Попереду великий прогін. І немає права на помилку.

***

Я повертаюся додому пізно. Настільки пізно, що тіло вже не ставить запитань, а просто хоче одного… впасти обличчям у подушку й зникнути до ранку.

Куртка летить на стілець. Черевики — під стіну. Я доходжу до ліжка, сідаю… і зависаю. Мозок ще крутить списки задач, фрази, шматки розмов, світло інсталяції, слова Назара, які я не збиралася пам’ятати так чітко.

Телефон дзвонить.

Я дивлюся на екран кілька секунд, ніби він мене образив.

Зоряна.

Зоряна — це людина, яка дзвонить саме тоді, коли я планую героїчно впасти обличчям у подушку й зникнути до ранку. Дружина мого двоюрідного брата Ореста. Психолог за освітою. Людина з дивовижною здатністю чути те, що я не кажу вголос. І, якщо чесно, одна з небагатьох, кого я без перебільшення можу назвати своїм справжнім другом.

Вона знає, коли я втомлена більше, ніж дозволяю собі визнати. Знає, коли я “все нормально” кажу не для інших, а для себе. І ніколи не тисне, просто з’являється поруч у потрібний момент.

Я зітхаю й відповідаю:

— Алло… — голосом людини, яка вже внутрішньо спить.

— Ти зараз скажеш, що втомлена, — одразу заявляє вона. — А я скажу, що це не аргумент.

— Я не просто втомлена, — зітхаю. — Я у стані “не чіпайте мене, я розвалююся”.

— Чудово, — радісно каже Зоряна. — Тоді тобі до нас. У нас тепло, є їжа й дворічна людина, яка вважає тебе своїм особистим атракціоном.

— Зоряно…

— Без “Зоряно”. Орест з Артемом ще на прогулянці. Я сама. Ми поговоримо. Ти поїси. А якщо впадеш, залишишся ночувати. Ми вже майже місяць не бачилися. Раніше ти забігала хоча б кілька разів на тиждень, а зараз до тебе не завжди можна додзвонитися. Ми за тобою сумуємо, Стефо.

Я закриваю очі. Мені дуже хочеться поїхати до них, але ця робота лишила мене всього поза межами офісу… Я виснажена морально й емоційно. Проте, можливо, це найкраща ідея, яка тільки може бути…

Нехай летить усе на три чорти. Я хочу побути з близькими й мати в житті щось, окрім роботи!

— Я тоді залишуся ночувати, — бурмочу.

— От і домовилися, — задоволено каже вона.

Через пів години я вже їду до них з рюкзаком і сумкою, в яких є все необхідне для життя в режимі “пережити ніч”: зарядка, піжама, зубна щітка й дуже туманна надія на сон.