Розділ 10.2 Стефа

Стефа

Я нарешті приношу в офіс нормальну каву. Не ту, що з автомата з присмаком розчарування, а справжню — таку, що пахне ще до того, як знімеш кришку. Від цього несамовитого аромату одразу стає трохи легше жити.

Ставлю баночку на кухонному столі з виглядом людини, яка щойно зробила внесок у колективне щастя.

— Ого, — каже Аліна. — Це що, турбота?

— Це інвестиція в адекватність, — відповідаю. — Мою і вашу. У складних умовах.

Вона сміється, а я заливаю першу чашку. І саме в цей момент на кухню заходить Назар. У руках його звична кружка. Я машинально помічаю: всередині знову чай.

— Я пам’ятаю, ти часто пив каву, — кажу, не дивлячись прямо на нього.

— Повернувся до витоків, — знизує плечима. — Чай я все ж таки люблю більше. Кава… це радше необхідність у момент завалів.

— Тобто ти той рідкісний вид айтішника, який не живе на еспресо?

— Я той рідкісний вид, який після третьої кави починає оптимізувати не код, — усміхається, — а власну тривожність.

Я сміюся, і в цей момент хтось заходить, бере воду й одразу тікає. Хтось махає рукою з коридору… І якось дуже непомітно кухня порожніє. Ми залишаємося вдвох біля вікна.

За склом сіре, холодне місто. А тут, усередині, чомусь так затишно. Навіть світло здається м’якшим.

— Ти виглядаєш трохи… спокійнішою, — каже Назар, не дивлячись прямо, ніби між іншим.

— На жаль, ні, — зітхаю. — Просто страх тепер структурований. Я знаю, чого боятися і в якій черзі.

Він хмикає:

— Це вже дуже серйозний рівень. Багато хто до нього не доходить.

Мовчимо кілька секунд.

— Я люблю такі зимові вечори, — раптом каже він, дивлячись у вікно. — Коли на вулиці темнішає рано. З’являється світло у вікнах, теплі плями на асфальті від ліхтарів… Місто ніби стає чеснішим. Без зайвого шуму.

Я повертаю голову до нього.

— Ти справді любиш зиму?

— Дуже, — усміхається ледь помітно. — Вона не вимагає від тебе нічого зайвого, окрім теплого одягу. — Пауза. — А в грудні це, як ти знаєш… рідкість. До того ж новорічні свята, час із близькими людьми.

Я роблю ковток кави. Вона гаряча, і це трохи заспокоює.

— А я не дуже люблю свята, — кажу раптом.  Він не перебиває. Просто слухає. — У мене з дитинства вони викликали сумнівні відчуття, — продовжую тихіше. — Напружені тости. Очікування рідні. Обов’язково треба радіти. Родина ж зібралася… — криво усміхаюся. — Фальшиві усмішки, змагання під назвою “у кого життя краще” та неперевершена акторська гра близьких стають невід’ємною частина всіх свят. А якщо тобі не весело, значить, із тобою щось не так.

Він трохи стискає кружку в руках:

— Це… дуже сумно, — каже просто. Без пафосу.

— Можливо, — знизую плечима. — Але, — додаю напівжартома, — може, колись вдасться перезаписати ці відчуття на каву, корицю, смачні мандаринки… та щирість…

Він киває. Повільно. Дуже уважно. Так, ніби кладе цю фразу десь усередину на полицю під назвою “не загубити”.

— Думаю, вдасться, — каже тихо.

Ми ще трохи стоїмо мовчки. Потім я першою відводжу погляд.

— Гаразд, — кажу. — Піду повернуся до роботи, поки кава не вирішила, що вона головна в моєму житті.

— Добре, — усміхається він. — Дякую за розмову.

— Завжди будь ласка, — відповідаю, йдучи до дверей.

Але вже виходячи, ловлю себе на думці: він не просто почув. Він запам’ятав. І від цього стає трохи страшно. І дуже тепло.

***

Увечері в чаті з’являється повідомлення від Каті:

“Готуємось, друзі. Через кілька днів фінальний прогін перед запуском. Якщо все буде ок, тоді «Місто новорічних бажань» офіційно засвітиться у найближчі дні.”

Я дивлюся на екран і відчуваю одразу все: страх — бо тепер це вже майже по-справжньому; хвилювання — бо ми підійшли надто близько; і дивне тепло — бо поруч є людина, з якою цей проєкт раптом здається можливим.

Я піднімаю очі. Назар сидить за своїм ноутбуком, зосереджений, трохи насуплений. Але відчуває мій погляд, піднімає голову й коротко усміхається так, ніби між нами існує якийсь тихий, внутрішній канал зв’язку.

І в цей момент мене накриває проста, майже смішна думка: магія справді починається з дрібниць.

Іноді достатньо однієї щирої усмішки людини навпроти, щоб кутки губ самі піднялися у відповідь. Щоб довелося відвести погляд, як школярці. І щоб у грудях з’явилося це дуже несерйозне, але таке справжнє відчуття радості… без причин, без планів, без гарантій...