Розділ 9.3 Стефа

Стефа

Ми з Назаром ще кілька хвилин працюємо в тиші: стукіт клавіатури, рівне гудіння серверів за стіною, рідкі клацання мишки. У якийсь момент я розминаю плечі, відхиляюся на спинку стільця й краєм ока помічаю: в дальньому кінці кімнати над окремим столом усе ще світиться монітор. За ним нікого немає, стіл порожній, стілець відсунений.

— Хтось забув вимкнути комп, — бурмочу. — Економія електроенергії плаче.

Підводжуся.

— Куди ти? — Назар відривається від свого екрана.

— Піду врятую компанію від зайвих трьох копійок у рахунку за світло, — відповідаю. — Хтось не вимкнув робочу станцію.

Підходжу ближче.

На моніторі не робочий стіл, не якісь графіки, а застигла картинка з трансляції. Стрім вже давно зупинився, але останній кадр ніби завис: нічна площа, темне небо, контури інсталяції. Металеве “місто” — чорний силует на фоні. Кілька тестових вогників усе ще світяться — невеликі точки на гігантській мапі.

Рука вже тягнеться до мишки, щоб усе це закрити, але я чомусь зупиняюся. Обходжу стіл, сідаю на чужий стілець і просто дивлюся на цей кадр. Навколо напівтемний техвідділ, лампочки на роутерах, блякле офісне світло. А на екрані залізо, яке ми кілька тижнів називали монстром, і ці кілька вогників, що вперто не хочуть виглядати “просто тестом”.

— Дивно, — тихо кажу сама до себе. — Воно ж навіть ще не готове до кінця, а вже виглядає… живим…

— Згоден, — чую над собою.

Трохи здригаюся… не почула, як він підійшов. Назар зупиняється поруч, спершися рукою об край стола, дивиться на екран разом зі мною. Світло від монітора лягає йому на обличчя, роблячи його м’якшим, ніж у звичайних “бойових” умовах.

Кілька секунд ми просто мовчимо.

— Знаєш… — нарешті каже. — Ти мала рацію.

— Про що саме? — автоматично переходжу в іронію. — Можу розгорнути список, там багато пунктів.

Він ледь усміхається, але говорить серйозно, не відводячи погляду від екрана:

— Про те, що без адекватного та гарного дизайну це було б не те. — Киває на інсталяцію у кадрі: — Якби там просто загоралися лампочки на залізній конструкції… технічно воно б працювало. Але це не було б… — робить паузу, підбираючи слово, — відчуттям, що там живуть чиїсь мрії.

Мені раптом стає трохи важко вдихнути на повну, ніби між ребрами щось обережно стискається.

— Це зараз був комплімент? — питаю, намагаючись сховатися за жартом, але голос виходить тихішим, ніж хотілося б.

Він нарешті відривається від екрана й дивиться на мене.

— Так, — просто каже. — Я дуже радий, що цим займаєшся саме ти.

Ого. У моїй голові це зараз прозвучало наче “ти мені подобаєшся”, тільки робочою мовою.

Я поспіхом беру до рук мишку, клацаю по вікну з трансляцією, щоб хоч щось зробити руками:

— Тоді, будь ласка, зроби так, щоб сервери не злякалися цієї краси й не лягли в найвідповідальніший момент, — бурмочу, дивлячись у монітор, а не на нього.

Він усміхається вже своєю звичною напівіронічною усмішкою, але в очах усе ще лишається щось м’яке:

— Угода стара, — каже. — Ти робиш так, щоб було красиво. Я зроблю так, щоб воно все витримало, — пауза. — А якщо десь щось таки впаде… ми піднімемо. Обіцяю.

Я хмикаю, ховаючись за іронією:

— Сьогодні дещо таки падало, — нагадую. — Один сегмент взагалі зробив вигляд, що не знайомий із поняттям “світитися”, сайт двічі підзавис, а я мало не вбила “хрестик” у браузері поглядом.

Він тихо сміється:

 — Для першого разу це ще дуже м’який сценарій, — відповідає. — Я бачив тести, де падало все. І залізо, і люди, і віра в майбутнє. — Знизуючи плечима, додає вже серйозніше: — Сьогодні, як не дивно, було більше позитивних моментів. Для такого монстра це хороший старт.

— Тобто офіційний діагноз: “живий, але потребує лікування”? — перепитую.

— Приблизно так, — киває. — Завтра з Владом пройдемося по всіх цих підвисаннях, підкрутимо обробку, приберемо зайві “ой”, ти зі своєї сторони підчистиш те, що тебе дратує у візуалі… — Косим поглядом дивиться на мене: — І через кілька днів цей хаос буде схожий на систему. Принаймні, ми зробимо все, щоб так було.

— Тільки “через кілька днів” звучить образливо мало, — зітхаю. — Для такої купи роботи.

— Ну, — усміхається, — ти ж любиш екстремальні умови.

— Не настільки, — бурмочу. — Але… — кидаю погляд на екран із “містом”, — чомусь мені здається, воно того варте.

Він на мить притихає, дивиться вже не на монітор, а просто на мене.

Погляд уважний, теплий, без звичної захисної іронії. Надто… відвертий, як для простої робочої розмови.

На секунду здається, що він бачить не тільки мої макети й анімації, а й весь мій внутрішній бардак із втомою, страхами й тим, як сильно мені хочеться, щоб це все вийшло.

Я поспіхом відкашлююся, повертаюся до свого ноутбука:

— Добре, — кажу, роблячи вигляд, що мене страшенно захоплюють відступи в мобільній версії. — Тоді я піду “робити красиво”. А ти, будь ласка, зроби так, щоб наші сервери не влаштували нам істерики в прямому ефірі.

— Домовилися, — відповідає він м’якше, ніж зазвичай.

Я киваю, повертаюся до свого місця, клацаю по програмі, збільшую якийсь фрагмент інтерфейсу аби просто зайняти руки.

Всередині тихенько крутиться думка:

“Може, він просто так говорить, бо поважає мене як професіонала. Може, це просто нормальний людський рівень підтримки. Може…”

Я майже успішно переконую себе, що все саме так. Але кожного разу, коли випадково ловлю на собі його погляд, у грудях щось ледь помітно сіпається, ніби хтось десь глибоко ставить маленьку галочку: “Ні, Стефо. Тут вже не тільки про роботу”.

Десь там, посеред заліза й бетону, вже живуть наші перші тестові “бажання”. Десь тут, між ноутбуками й холодним світлом ламп, народжується щось дуже небезпечно схоже на моє особисте бажання…

— Спокійно, Стефо, — тихо кажу собі й відкриваю наступний макет. — Поки що це просто ніч, монітори й робота.