Розділ 9.2 Стефа

Стефа

Далі починається справжня “репетиція див”. 

Сценарій другий: кілька бажань поспіль. 

Денис вводить ще кілька тестових бажань. Аліна теж додає своє. Кожен новий запис і на мапі спалахують нові точки: одна правіше, інша вище, ще одна ближче до “тихої” зони.

Настає момент, коли Назар каже:

— Добре. Тепер давайте трохи підкрутимо.

Він дає розпорядження своїй команді. У тестовий скрипт летять десятки бажань. На лівій частині екрана сайт стрімко оновлює список… один запис за іншим. Праворуч, на мапі, вогники по черзі намагаються загоратися.

Перша хвилина — все йде добре. Друга — теж. А ось на третій щось починає глючити.

Один сегмент мапи раптом відмовляється реагувати. У камері видно, що частина конструкції чомусь лишається темною, хоча за статусами там усе ок.

— Так, — тихо каже Влад. — Правий сектор спить.

— Чудово… — Назар вже клацає по клавіатурі. — Або контролер, або зв’язок.

Через кілька секунд у відеозв’язок вмикається Дмитро з площі. На тлі — гул, якісь голоси, холодне повітря. Назар вмикає мікрофон.

— Ми вас чуємо, — каже Дмитро. — Що там у вас?

— Правий сектор, — пояснює Назар. — Подивіться, будь ласка, підключення до блоку номер три.

Я відчуваю, як у мене всередині знову все стискається. Наче ми дивимося якийсь трилер у прямому ефірі.

Через пару хвилин Дмитро повідомляє:

— Є. Один кабель був не до кінця закріплений. Виправили. Пробуйте ще раз.

Назар киває Владові. Вони запускають повторний сигнал. На камері правий сектор нарешті спалахує. Я відчуваю, як у мене автоматично виривається:

— Є!

Марта ззаду стискає мені плече:

— Дихай. Це ще не фінал “Титаніка”.

І вона має рацію, бо за кілька хвилин валиться інша частина нашої роботи — сайт. Коли вони запускають ще один сценарій із підвищеним навантаженням, у якийсь момент сторінка починає… зависати. Список бажань більше не оновлюється. Кнопка “написати бажання” реагує із запізненням.

— О-оу, — каже Макс. — Всесвіт не витримав натиску мрій.

— Або тестовий сервер вирішив, що йому потрібна відпустка, — додаю.

Назар із Владом одночасно пірнають у логи — технічні записи про те, що відбувається всередині системи — і шукають, де саме її перекосило. Світлана, яка сидить трохи поодаль, хмурячись, вистукує щось на клавіатурі у своєму ноуті:

— На мобільному просто крутиться іконка “завантаження”...

У кімнаті такий рівень напруги, що навіть гірлянда в коридорі, мабуть, це відчуває.

— Це ж тестовий сервер, — намагається логічно заспокоїти себе Катя. — Для того й тест, щоб упав зараз, а не в новорічну ніч.

— Знаю, — відповідаю. — Але моєму серцю важко пояснити концепцію “тестовий”.

— Знайшли, — каже неочікувано Назар. — Є одне вузьке місце в обробці даних. Добре, що вилізло зараз. Зробимо так, щоб усе проходило швидше.

— Що це означає людською? — питаю.

— Це значить, — відповідає він, — що наша система поки що занадто делікатно поводиться з потоками бажань. Це треба підкрутити, щоб вона не лякалася, коли люди раптом вирішать масово мріяти.

— Переклад прийнято, — кажу. — Всесвіт не готовий до шквалу мрій, але ми над цим працюємо.

Він ледь помітно посміхається і продовжує працювати.

Через півтори години тесту кімната виглядає як після невеличкого штурму: порожні шкірки від мандаринів, кілька пластикових стаканчиків, розкриті ноутбуки, записані блокноти.

Катя оглядає всіх, зітхає:

— Добре. Ми вижили. Це вже непогано як для першого разу. Завтра зранку робимо розбір польотів. На сьогодні все. Їдьте додому, спіть.

Частина людей одразу починає збиратися. Дехто повертається на свої місця добивати дрібниці. Я залишаюся сидіти, трохи тупо дивлячись на стопкадр: мапа з кількома ще підсвіченими точками й темний каркас у камері. В голові кружляють правки, які потрібно внести після сьогоднішнього теста.

Назар вимикає якусь програму, підходить до стола ближче.

— Ми ще лишимося, — киває в бік техвідділу. — Треба відкоригувати пару речей.

— Я теж, — кажу. — Потрібно швидко підправити кілька екранів, поки все свіже в пам’яті.

Катя дивиться на нас, на мій термостакан, на порожній стаканчик Назара.

— Добре, — каже. — Тільки пообіцяйте, що не до третіх півнів. Нам вас потім якось до свят дотягнути треба. Ви потрібні мені живими.

***

Близько дев’ятої вечора офіс майже порожній. Лишаються кілька людей з технічної команди та кілька — з моєї.

Ми перебираємося ближче до техвідділу. Там тихіше: десь за стіною рівно гуде вентиляція серверів, по стійках блимають маленькі лампочки — як службові вогники бажань.

Сідаю поруч із Назаром за довгий стіл, розкладаю ноутбук. У нього на одному екрані — графіки навантаження, на іншому — список задач. У мене — макети. Підчищаю дрібні недоліки: зміщені відступи, занадто яскравий фон, дрібний текст у мобільній версії.

Назар час від часу щось коментує:

— Оця анімація в такому вигляді ок, — кидає, навіть не відриваючи погляду від монітора. — Оцю краще не запускати одночасно з іншими, залізу буде боляче.

Через хвилину:

— А тут можемо дозволити собі трохи більше “магії”. Система витримає.

Мені чомусь легко так із ним працювати. Ніби ми вже сто років сидимо отак… двоє людей, кожен у своєму екрані, але в одному ритмі.

— Ну що, я на сьогодні все, — озивається Влад і підводиться. Я аж сіпаюсь, чесно кажучи, встигла забути, що він тут ще сидів.

— Сервери живі, ми знайшли, де вони “тормозили”. Завтра зранку накатимо оновлену конфігурацію, — додає.

— Дякую, — киває Назар. — Іди відсипайся, поки не знайшли тобі ще одну задачу.

Влад хмикає, бере свій худий рюкзак зі стільця.

— Ще одну? З того що я бачу, ви тут і без мене непогано справляєтесь, — кидає погляд то на нього, то на мене. — Не буду заважати вашому… продуктивному тандему.