Розділ 9.1 Стефа

Стефа

Коли Катя пише в чат: “Пам’ятаємо, сьогодні о 19:00 перший технічний прогін ✨”, всередині все стискається.

Окей. Час старту наближається…

Тест вирішили робити саме ввечері, бо вдень на площі забагато метушні, та й світло не те — в темряві легше побачити яскравість вогників. Також після шостої техніки можуть спокійно врубити все, що є, не лякаючи перехожих, а ми, подивитися, як інсталяція поводиться в реальних сутінках.

До вечора час летить швидше, ніж зазвичай… Ми добиваємо останні правки по макетах, перевіряємо шрифти, кольори, кнопки. Макс тестує анімації в різних браузерах і свариться з одним із них так, ніби той особисто образив його родину. Аліна перечитує тексти підказок. Денис в останній момент вирішує, що ще можна прибрати один зайвий клік, щоб людина не встигла передумати й утекти, домовляється з програмістами щоб внести цей коректив.

Я кидаю погляд на годинник. 18:42. Внутрішній рівень тривоги офіційно переходить із “просто хвилююся” в “хочу вити від страху”.

— Так, мої зірочки, — кажу, підводячись. — О дев’ятнадцятій йдемо в переговорку.

— Я буду, — озивається Макс. — Хочу переконатися, що вогники не вдаватимуть із себе падаючі зірки.

— Оптиміст, — хмикає Марта. — Я йду брати мандарини. Якщо все впаде, хоч поїмо.

***

Переговорка перетворюється на маленький командний пункт.

На великому екрані розділений надвоє дисплей: зліва — сайт “Міста новорічних бажань” на тестовому сервері, справа — стрім із камери на площі. Там вже змонтували більшість світлових модулів і повісили кілька тимчасових датчиків. У кадрі — металевий каркас, частково вкритий панелями, кілька теплих плям світла від технічних прожекторів і люди в помаранчевих жилетах, які метушаться біля основи.

У нас на столі ноутбуки, мандарини, термостакани, зарядки... Така собі романтика двадцять першого століття: замість свічок — монітори, замість шампанського — кава.

Назар заходить разом із Владом і ще кількома хлопцями. У нього в руках ноутбук, на шиї — навушники, на обличчі — мирний спокій. Як йому так вдається триматися? 

— Ну що, — каже Катя, займаючи місце ближче до екрана, — давайте творити маленькі технічні дива.

— Сподіваюся, в нас ще залишився хоч один запасний "чудо-слот", — бурмочу. — Бо нервів вже точно немає в запасі.

Назар чує, усміхається краєм губ.

— Так, — він підключає свій ноутбук до системи, — зараз у нас сценарій номер один: спокійний користувач. Одна людина, одне бажання. Ні черг, ні масових істерик. Спочатку ганяємо все на собі, щоб не лякати справжніх людей.

— Фантастика, — коментує Марта. — У реальному житті такого не буває.

— Зовнішніх тестерів підключимо на другому колі, — додає Катя. — Коли хоча б зрозуміємо, що воно не вибухає від одного кліку.

— Добре, — каже Назар. — Хто буде нашим першим тестовим “мрійником”?

Усі дружно дивляться на мене.

— Серйозно? — питаю. — Якщо щось піде не так, я потім усе життя думатиму, що Всесвіт рухнув через моє бажання.

— Ти перша побачила монстра на рендері, — переконує Катя, — ти перша й напишеш бажання. Все логічно.

— Чудово, — відповідаю.

Я зітхаю, беру ноутбук. Відкриваю тестову сторінку. Поле “Про що ви мрієте?” ввічливо блимкає.

Пальці над клавіатурою завмирають. Писати “хочу відпустку” здається занадто чесно. Писати “хочу, щоб усе працювало” — банально.

Зрештою друкую: "Хочу, щоб сьогодні світилося тільки 'Місто новорічних бажань', а не червоні помилки в логах."

— Поетично, — коментує Аліна. — І дуже по суті.

— От цікаво, — додає Влад, — чи хоч одна система коли-небудь врахує наші побажання?

Тисну “надіслати”.

На екрані напис “Бажання відправлено” з’являється так, як ми й малювали. Чисто, спокійно. Без зайвих феєрверків.

— Так, — каже Назар. — Дивимось.

Він швидко переглядає рядки в консолі, шукає потрібне. Влад поруч теж завзято клацає по клавіатурі.

— Є, — говорить Влад. — Прийшло. Статус “нове бажання”.

— Тепер сервер, — бурмоче Назар. — Передаємо...

Я переводжу погляд на праву частину екрана — там, де камера з площі. Кілька секунд нічого не відбувається. Ще кілька...

— О, — тихо каже хтось.

У центрі металевого “міста” повільно спалахує маленький вогник. Потім він м’яко розгорається, як ми і задумували. Без різких стрибків, без "миг-миг-миг".

Він просто… загорається.

Я раптом відчуваю, що плечі, які весь день були скути, трохи розслабляються.

— Працює, — каже Назар, але в його голосі звучить щось більше, ніж просто професійне "окей". Я бачу, що він незадоволений швидкістю. Він щось шукає у відкритому коді, пише…

— Гарно. Цим хочеться поділитися з людьми, — додає Катя. — Вже зараз. Навіть без усіх деталей та завершеності інсталяції.

Макс тихенько зітхає:

— Я щасливий. Наче все працює…