Розділ 8.3 Стефа

Стефа

У якийсь момент грудень починає звучати однаково:

— “Де логотип у форматі SVG?”

— “Хто зламав сайт?”

— “Чому кнопка «написати бажання» ховається за банером?”

— “Де всі мандарини? Коли поповнення?”

Але між усім цим є маленькі вкраплення, які тримають мене на плаву.

Повідомлення зранку від Назара: “Сервер живий. Усі вогники на тестовій мапі теж. Це хороший знак.”

Коментарі у Figma від команди: “Тут дуже класний перехід. Крута робота.”

Стікери в чаті: меми Макса, чорні жарти від Марти, Алінине “я вірю в людей”.

***

Одного вечора, коли я вже збираюся йти додому, мене перехоплює Катя.

— Завтра зранку маленька нарада, — каже. — Прийдеш?

— А в мене є вибір?

— Ні, — усміхається. — Але мені подобається робити вигляд, що я демократична.

***

Наступного дня ми сидимо в невеликій переговорці: я, Назар, Катя.

У Каті перед собою блокнот із трьома жирними пунктами. У Назара — ноут і список задач. У мене — термостакан з кавою і легкий тремор усередині.

— Отже, — починає Катя, — у нас є новий радісний привід для підвищення рівня адреналіну.

— Оце зараз мене повинно заспокоїти? — риторично бурмочу.

— Через кілька днів, — продовжує вона, роблячи паузу, — ми запускаємо перший повноцінний тест системи.

Я відчуваю, як усередині щось клацає, як перемикач.

— Повноцінний... це… — обережно уточнюю.

— Це коли ми перестаємо гратися в окремі шматочки, — відповідає Назар. — Не “тут сайт сам по собі”, “там сервер щось собі думає”, а все разом. Жива схема. Людина заходить на сайт чи в додаток, пише бажання, тисне кнопку. Далі ми дивимось: чи долітає воно до нашої системи, чи правильно зберігається, чи змінюється статус і чи доходить цей сигнал до заліза на площі так, щоб на інсталяції реально загорівся конкретний вогник. Не в теорії, — підсумовує він. — А от прямо в житті: написали і воно світиться.

— У маленькому обсязі, — додає Катя. — На тестових бажаннях, на невеликій кількості людей. Але все по-справжньому, без “імітації роботи”.

Я ковтаю.

— Коли саме? — питаю, вже знаючи, що відповідь буде “раніше, ніж мені хотілося б”.

— Якщо сьогодні нічого не зламається, — відповідає Назар, — через три дні. Спочатку ми самі трохи пограємося в “світлофор бажань”: придумаємо кілька тестових історій та все перевіримо. А вже потім, якщо все не розвалиться, підключимо кількох “живих людей” не з нашого офісу.

Катя зітхає:

— Якщо воно ляже… — робить невеличку театральну паузу, — ми всі будемо в дуже глибокій... сніговій ямі.

Я хмикаю.

— Так тонко ти ще не натякала… — кажу, шумно видихаючи.

— У мене є цензура, — усміхається Катя. — Особливо коли я в присутності керівників відділів.

— Як пафосно звучить... Але мене можеш не соромитися. Іноді можна обійтися без цензури.

Назар закриває ноутбук, кладе руки на стіл.

— Якщо коротко, — каже підсумовуючи, — це наш маленький “генеральний прогін” перед святами. Якщо він пройде нормально, далі вже буде простіше. Якщо ні… у нас буде трохи часу, щоб залатати діри.

Я роблю ковток кави й відчуваю, як вона раптом здається слабшою, ніж хотілося б.

— Звучить… весело, — видавлюю. — Мені вже хочеться готуватися морально.

— Тоді давай так, — каже Назар. — Ти готуєш макети, а я беру на себе моральну частину. Якщо щось піде не так, панікуватимемо організовано й разом.

Катя зачиняє блокнот.

— Добре, — підсумовує ітог зустрічі. — Тоді план такий: до кінця завтрашнього дня ви, — показує на мене, — даєте фінальну версію ключових екранів, які точно підуть у тест. Ви, — дивиться на Назара, — приводите систему в робочий стан. Після цього ми робимо маленьку репетицію у вузькому колі. А потім… — знизує плечима, — або ми полюбимо цей проєкт ще сильніше, або зненавидимо його.

— Надихаюча перспектива, — кажу.

— Інших перспектив у нас немає, — серйозно відповідає Катя.

Вона йде на наступну зустріч, залишаючи нас удвох. Я дивлюся на Назара.

— Ти нервуєш? — питаю.

Він трохи думає.

— Чесно? — питає у відповідь.

— Чесно, будь ласка. Якби шукала солодкі історії, сиділа б у відділі маркетингу, а не з людиною, яка командує серверами ночами.

Він посміхається.

— Так, нервую, — каже. — Але це той тип нервів, який означає: “мені не все одно”.

— Мені теж, — зізнаюся. — Ненавиджу провали. Особливо публічні.

— Значить, будемо щось із цим робити, — спокійно каже він. — Ти зі свого боку, я зі свого. Тримаємось нашої домовленості.

Я киваю. І ловлю себе на тому, що, виходячи з переговорки, автоматично відкриваю телефон і дивлюся на список чатів:

“Місто новорічних бажань”

“Дизайн”

“Техніки”...

І десь посеред цього переліку окремий діалог: “Назар”.

Екран гасне. Я натискаю кнопку, просто щоб переконатися, що, якщо там з’явиться нове повідомлення, я це побачу.

Усередині знову вмикається мій внутрішній рятівник: “Це просто проєкт. Просто грудень. Просто колеги.”

Я вдихаю. Видихаю.

Коли телефон несподівано вібрує, а на екрані з’являється повідомлення, я посміхаюся раніше, ніж встигаю себе зупинити:

НАЗАР: “Я тут подумав, нам треба придумати план «Б», якщо вогники вирішать жити власним життям. Маєш час увечері?”

Цей грудень пахне кавою, мандаринами й дедлайнами… І, схоже, мої думки починає все сильніше забирати одна конкретна людина… 

Попереду чекає перший повноцінний тест. І снігова яма, в яку нам дуже небажано падати.