Розділ 8.2 Стефа

Стефа

Дні змішуються… Ранок. Обід. Вечір. Ніч… Кава. Мейли. Чати. Різноманітні програми… Інколи їжа. Час від часу — свіже повітря…

Ось настає чергова ніч. Затишна тиша квартири… Ноутбук, підсвічений екран, на колінах ковдра. За вікном місто світиться по-своєму: вітрини, зупинки, чийсь балкон із гірляндою, яка блимає вже не за задумом, а від старості.

У програмі доробляю пакет іконок. Ігор ще годину тому чесно написав у чат: "Я сьогодні вже не можу дивитися на пікселі. Все розпливається. Погано почуваюся. Можу завтра зранку добити останні десять, але якщо потрібно прямо сьогодні, прошу підстрахувати."

Я відповіла: "Лягай спати, герой. Я візьму в роботу."

Тепер я доробляю його частину. Несподівано телефон вібрує.

НАЗАР: "Ти ще онлайн?"

Я криво усміхаюся. Звісно. Хто ж спить уночі.

Я: "Так. Малюю іконки. Що горить?"

Відповідь прилітає майже одразу:

"Поки нічого не горить. Але є питання по фонах. Деякі картинки важать забагато. Можеш їх трохи стиснути? Ідеально було б зменшити розмір без втрати якості."

Я зітхаю. Вголос.

Я:  "Тобто ти хочеш неможливого. Окей, скидай список зображень."

Він надсилає мені таблицю. Я відкриваю.  Поруч із деякими файлами — його коментарі:

"Гарна, але важка." 

"Або ми, або ця картинка."

"Сервер плаче."

Я мимоволі сміюся.

За кілька хвилин у чат прилітає гіфка: людину накриває снігова лавина, а зверху написано: "Коли одна картинка важить більше, ніж увесь сайт."

Реагую смаликом.

Поки зменшую вагу картинок, ми переписуємося дрібницями:

— "Оця все ще важка?" — пишу й кидаю лінк.

— "Ну що ти, вона не важка, вона просто емоційно насичена," — відповідає Назар. — "І це я зараз сварюся не з твоїм смаком, а з мегабайтами."

— "Добре," — друкую. — "Зараз трохи підстрижу її емоційність."

— "Якщо що, я так само роблю зі своїм кодом," — пише він. — "Люблю його, але ріжу без жалю."

— "Чудово," — відповідаю. — "Ми з тобою сьогодні занадто кровожерливі."

Прилітає смайлик.

У цей момент я ловлю себе на думці, що чекаю кожного нового повідомлення. Внутрішній голос вмикає сирену: 

"Спокійно. Це просто грудень. Просто нерви. Просто проєкт. Ви всі зараз злиплися, як мандаринки в ящику."

— "Все, останню скинула," — пишу. — "Далі твоя черга рятувати світ."

— "Бачу. Дякую. Без тебе я б із цими картинками ще до ранку возився. Можеш вважати, що сьогодні офіційно врятувала мене :)"

— "Ого," — відповідаю. — "Дякую за такий комплімент. Додам собі плюсик у карму."

— "Додай. І не один. Ти заслуговуєш якомога більше плюсиків."

Повертаюся до іконок. Коли закінчую, на годиннику вже друга ночі.

Я закриваю ноутбук, беру до рук телефон і ще кілька секунд дивлюся на наш діалог із Назаром. Думки вирують, небезпечно заносячи мене у хибний напрямок. Змушую себе піднятися, піти до кімнати й просто впасти на ліжко. Майже відразу провалююся у вир сновидінь.

***

Офіс. День.

Я сиджу над макетом форми поруч з Аліною.

— Я зробила кілька варіантів, — каже Аліна. — "Написати бажання", "Поділитися мрією" і "Про що ви мрієте?" як заголовок.

— Мені подобається цей набір, — відповідаю. — "Про що ви мрієте?", це як заголовок. "Написати бажання", в полі як підказка. Просто, по-людськи, без зайвого пафосу. Проте весь текст потрібно узгодити з копирайтерами. Вони повинні були надіслати текст ще вчора. Зв’яжись з ними.

 — Добре, — киває посміхаючись.

У загальному чаті з’являється нове фото з ресепшену: над стійкою висить нова світлова гірлянда — трохи хаотична, проте з дуже яскравими вогниками.

ОЛЯ, відділ маркетингу: "Офіційно оголошую старт новорічного настрою ✨"

МАКС: "Підтримую. Пропоную вважати це нашим першим тестом вогників у продакшені 😅"

МАРТА: "Мені подобається. Виглядає так, ніби вона блимає в такт нашому грудневому стану."

Я ставлю реакцію-вогник і сердечко. Атмосфера вийшла дуже теплою.

Десь за хвилину прилітає ще одне повідомлення.

НАЗАР: "Мені теж подобається ця атмосфера свята 😊"

Я навіть уявляю, як він це каже вголос, трохи підіймаючи брову.

— Ти посміхаєшся, — констатує Марта, задивляючись на мене поверх монітора. — Хтось написав щось смішне? Чи це вже той стан, коли ти смієшся просто так, від нервів?

 — Від нервів, — відмахуюся. — Моя нервова система зараз дуже нестабільна.

Вона підозріло щуриться, але більше не чіпляється. І я за це вдячна.

***

Ще один вечір надгодин…

Я заходжу в офіс після зустрічі з клієнтом. Катя вмовила, щоб хоч я була, бо Назар чемно відмовився, прикрившись дедлайнами. У руці — кава з нормальної кав’ярні.

Потрібно допрацювати правки зараз. Додому їхати далі, ніж до офісу, тож вирішила: зайду, швидко внесу зміни в макет а вже потім спати.

Проходжу повз техвідділ: там напівтемно, кілька моніторів світяться зеленими та синіми рядками. На одному — графіки навантаження. На іншому — якісь консолі, термінали… Для мене це все темний ліс, тільки з підсвіткою.

Двері до кабінету Назара відчинені. Він сидить, трохи зсутулившись над ноутом. На столі — жалюгідний одноразовий стаканчик із автомата. Порожній.

Я легенько стукаю по дверному косяку.

— Увага, вечірній надзор, — кажу. — Хто тут працює понад норму й добровільно п’є оце нещастя?

Він підіймає погляд, усміхається краєм губ.

— Заходьте, громадянко інспекторко, — відповідає. — Тут точно є один порушник трудового законодавства, але він занадто зайнятий, щоб це офіційно визнати.

Підходжу ближче, ставлю свій стакан, ще з не початим напоєм, перед його носом.

— Цього разу я закрию очі на твій злочин, — кажу. — Нормальна кава. Без порошкових сюрпризів.