Розділ 8.1 Стефа

Стефа

Зараз для мене грудень має специфічний запах… Кава, мандарини та підгорілі дедлайни.

Мій ранок починається з черги до кавомашини. Я стою, тримаю в руках свій термостакан і покірно займаю чергу до автомата з “кавою”. Попереду — кілька людей із маркетингу, двоє з продажів і якийсь новенький стажер, якого я ще жодного разу не бачила. Він дивиться на меню на екрані так, ніби обирає між сенсом життя і миттєвою кармою. Бідолашний. Він ще не знає, де в нас нормальна кава, а де — просто гаряча коричнева рідина.

Моя чудова кава вже закінчилась, бігти через дорогу в кав’ярню немає часу, та й на вулиці такий мороз, що виходити з офісу не дуже хочеться... 

Я внутрішньо зітхаю і обіцяю собі завтра принести на кухню хоч якусь пристойну каву, щоб не стояти тут як жертва автоматизованої гастрономії.

За вікном якраз починає зриватися сніг — перші рідкі пластівці чіпляються за скло, і на кілька секунд я завмираю. Мене завжди трохи заворожував сніг: можна стояти й дивитися, як він падає, і хоч на мить забути, що в житті немає ні дедлайнів, ні чатів, а є тільки білий рух сніжинок.

— Процес приготування завершено, — урочисто оголошує апарат і виштовхує черговий паперовий стаканчик.

— Цей голос мене лякає, — бурмочу собі під ніс.

— Мене теж, — озивається позаду знайомий голос. — Звучить так, ніби зараз додасть: “Ви нічого не встигли, але гарного вам дня”.

Обертаюся. Назар. У темній худі, із сонним, але вже сфокусованим поглядом. У руках тримає свій чорний термостакан — трохи подряпаний, але впертий, як і він сам. Від колег чула, що він не дуже любить каву, особливо цю з автомата, але, здається, зараз у нього, як і в мене, немає сил шукати щось нормальне… тож мириться навіть із цією сумнівною рідиною.

— Доброго ранку, головний жрець продуктивності, — кажу. — Ти виглядаєш так, ніби спав… цілих три години.

— Я маю новий статус? — риторично питає, посміхаючись. — Цікаво. А якщо серйозно, то спав я дві з половиною години, — чесно відповідає. — Але десь опівночі впала пара тестових серверів, тож це був дуже… насичений час.

— Співчуваю, — криво усміхаюся. — А я в цей час мала побачення.

Він піднімає брову:

— Серйозно?

— Ага, — киваю. — Я і Figma до другої ночі. Ми в токсичних стосунках, але розійтися, ну просто ніяк не можемо.

Черга рухається. Автомат нарешті наливає мені каву, я відходжу убік, щоб перелити її до свого термостакану. Боковим зором бачу, як Назар отримує свою порцію кофеїну і робить те саме, що й я, повільно підходячи до мене.

Він усміхається кутиком губ. Я роблю ковток кави й мимоволі здригаюся: і від смаку, і від того, як холодно б’ється об вікно вітер. Крижані пальці міцніше стискають стакан, проте це не рятує. Тут холодніше, ніж у теплому кабінеті.

— Ти змерзла, — спокійно констатує Назар, дивлячись на мої руки.

— Все нормально, — бурмочу. — Для грудня це майже комфортна температура. До того ж ми зараз у холі.

— Ага, комфортна, — хмикає. — Ти зараз говориш як людина, в якої вже немає опції “змерзла”, є тільки “працює далі”.

Риється в кишені худі, дістає невелику напівпрозору “подушечку” у формі овалу.

— Тримай, — простягає.

Я обережно беру цю штуку в руку, розглядаю:

— Що це? І наскільки воно вибухонебезпечне?

— Грілка, — пояснює. — Багаторазова. Отак, — він згинає всередині маленьку металеву пластинку, і грілка на очах починає біліти й теплішати, — починає гріти. П’ятнадцять-двадцять хвилин точно вистачить, щоб руки відійшли.

Тепло швидко розповзається по долоні, майже обпалюючи, але приємно. Я мимоволі видихаю:

— Ого. Магія.

— Ні, просто фізика, — спокійно каже.

— А тобі самому це не потрібно? — дивлюся на нього поверх грілки. — Не змерзнеш?

— У мене в кабінеті ще кілька таких валяється, — відмахується. — Купив набір, потім забув. Я, на відміну від тебе, сиджу ближче до серверів, там завжди тепліше.

— Тобто ти щойно пожертвував одну зі своїх запасних грілок? — уточнюю. — Це вже майже геройський вчинок. Дякую.

— Це інвестиція, — серйозно каже він. — Якщо в тебе не відмерзнуть пальці, у нашого проєкту буде більше шансів виглядати нормально.

Я сміюся, перекладаючи грілку в іншу руку, притискаю її до пальців разом із стаканом.

— Логічно, — кажу. — Без працюючих пальців я мало що зможу зробити.

— Отож, — киває він.

Я йду в бік свого відділу. Грілка горить у долоні, як маленьке приватне сонце. Кава все ще так собі. Але від руки до ліктя повзе тепло. І від думки, що хтось взагалі помітив, що я тремчу, теж.

***

Офіс поступово обростає корпоративною магією. На ресепшені з’являється перша гірлянда — трохи крива, проте з ентузіазмом. Потім хтось чіпляє паперові сніжинки. Над дверима до однієї переговорки раптом виникає до неможливості сумнівна мішура.

У загальному чаті з’являється перший мем.

ВІДДІЛ МАРКЕТИНГУ: фото мішури над переговоркою з підписом: “Коли бюджет на декор закінчився на слові “бюджет”.”

МАКС: “Пропоную вішати туди людей, які постійно спізнюються на наші планерки.”

МАРТА: “Я тоді намалюю їм красиві таблички: “Я спізнився і тепер живу під цією мішурою.””

Я ставлю реакцію-вогник і сердечко. Усередині щось легенько розправляється… Сказала б, що це крила, проте я явно не новорічне янголятко.