Розділ 7.2 Стефа

Стефа

— Про інсталяцію чи взагалі?

— Про інсталяцію, — хмикаю. — Усні відгуки про мене, тільки за попереднім записом і в окремій переговорці.

— Домовилися, — ледь помітно усміхається й знову дивиться на метал. — Якщо чесно: виглядає краще, ніж я очікував після перших креслень. Каркас міцний, база нормальна. Якщо підрядник не накосячить із монтажем, а ми встигнемо довести систему до ладу,  воно працюватиме. Не без нервів, але шанс дуже реальний.

— Офіційний прогноз від техвідділу: “буде важко, але витримає”, — киваю. — Мені таке формулювання подобається.

— Добре, — каже він. — Інсталяція справді виглядає так, ніби витримає. — Робить коротку паузу, дивиться на мене ще раз: — І ти теж.

Дмитро повертається до нас із рулеткою в руках:

— Дивіться, за вашими розмірами панелі стають добре, але є нюанс: отут, — показує точку на конструкції, — це місце проходу людей. Нам потрібно уточнити, чи не буде тут занадто яскраво. Діти, літні люди, всі справи.

Я вдивляюся в металеві ребра, звіряю в голові з мапою яскравості, яку вчора переглядала.

— Це якраз одна зі “спокійних” зон, — кажу. — Ми планували там м’яке світло. Без сліпучих ефектів, без салютів. Тож це співпадає.

— Добре, — киває Дмитро. — Тоді ми ставимо туди менш потужні модулі, а основну яскравість виносимо в центр. Як і домовлялися.

— І ще, — додає Назар, — нам тут потрібен доступ до контролерів. Ось у цьому місці бажано мати технічний люк або панель. Якщо щось піде не так, щоб не довелося лазити всередину, як у печеру.

— Щоб ви не проклинали мене в новорічну ніч, — зітхає Сергій. — Добре, зробимо.

Я відходжу на кілька кроків назад і дивлюся. Просто дивлюся.

Якщо примружити очі й додати в уяві світло, мапу, тіні… Я починаю бачити не просто каркас. Я бачу те саме “місто” з мого ескізу. Тільки ще голе. Трохи незграбне. Але… живе. 

Якось дивно теплішає всередині…

Оце воно. Воно вже не тільки в програмах, не тільки в голові. Воно стоїть посеред площі, в цьому холоді, в цьому бруді та чекає своїх вогників.

— Стефо, — кличе Катя. — Піди глянь, будь ласка, ось цю сторону, — махає рукою. — Дмитро каже, що там трохи змінили нахил панелей, бо так конструктивно безпечніше. Треба зрозуміти, чи це не вбиває твою “картинку”.

Ми обходимо конструкцію ще раз. Я вилажу майже на тимчасовий подіум, щоб подивитися з різних кутів. Виявляється, легка зміна нахилу… не лише не псує, а навіть робить об’єм цікавішим.

— Тут буде гарно, — кажу. — Особливо, коли піде перший сніг у сутінках. Якщо, звісно, він не вирішить перетворитися на дощ.

— Ти зараз говориш як людина, яка вже бачить знімки в Instagram, — посміхається Катя.

— Я говорю як людина, яка бачить це в портфоліо, — уточнюю. — Але якщо людям захочеться це фотографувати, значить, ми все робимо правильно, — задумливо констатую.

Ми закінчуємо обхід ближче до виходу з огородженої зони. Дмитро ще раз проходиться по списку:

 — Панелі починаємо ставити завтра. Світлодіоди через день-два. Підключення до мережі буде за графіком. Нам головне щоб ви до кінця тижня дали фінальний список по зонах: де яка яскравість, які базові кольори для статусів, щоб ми могли нормально налаштувати контролери.

— Зробимо, — киває Назар. — Ми якраз це узгоджуємо на макетах.

— Коли буде перша тестова синхронізація з вашим сервером? — уточнює Дмитро.

— Якщо все піде за планом, — відповідає Назар, — через кілька днів. Спочатку тестовий стенд у нас, потім тут, із вашими модулями. Я пришлю точний графік сьогодні ввечері.

— Добре, — каже Дмитро. — Щось ще від нас потрібно?

— Принесіть, будь ласка, завтра ще раз оновлені фото, коли почнете ставити панелі, — кажу. — Хочу бачити, як усе лягає в реальності, щоб за потреби щось підправити по візуалу.

— Без питань, — киває він.

На цьому офіційна частина ніби закінчується. Дмитро йде до своїх, кричить комусь про графік, робітники повертаються до металу. Катя відходить убік — їй дзвонить телефон. Судячи з виразу обличчя, це якийсь “особливо любий” клієнт. 

Залишаємось ми з Назаром. І холодний вітер. Я ховаю руки глибше в кишені пуховика й ще раз дивлюся на конструкцію. Складаю в голові всі шматочки: дизайн, техніку, людей, дедлайни, свята, чужі очікування.

— Слухай, — кажу тихіше, ніж зазвичай. — Як думаєш, встигнемо? Тільки чесно. Без героїчних промов.

Назар деякий час мовчить. Дивиться на каркас, потім на небо, і лише тоді повертається до мене:

— Думаю, так, — каже нарешті. — Якщо всі одночасно не з’їдуть з глузду, встигнемо.

— А якщо трохи з’їдуть? — не відпускаю тему.

Кутки його губ сіпаються в усмішці:

— Якщо трохи, це навіть нормально. Я звик працювати з легко божевільними командами. — Робить коротку паузу й додає: — Я вмію повертати системи до життя. І проєкти, і людей, якщо дуже треба.

— О, — хмикаю. — Звучить як резюме людини, яку добре мати поруч, коли все летить у прірву.

— Приємно, що ти це так формулюєш, — спокійно відповідає він. — Я якраз для цього тут.

Трохи киває в бік, де за будинками ховається наш офіс:

— І не тільки я. У нас ціла зграя непоганих вар’ятів. І в кожного свої суперсили.

— І в кого які? — усміхаюся.

— Катя вміє тримати клієнтів так, щоб вони і не тікали, і не сідали нам на голову, — починає він. — Ми з хлопцями тримаємо сервери живими, навіть коли їх хочуть убити любов’ю до анімацій. Тестувальники тримають усіх в тонусі й нагадують, що помилятися ми все ж можемо. — Робить паузу, переводить погляд на мене: — А на тобі тримається картинка й сенс. Щоб це все не було черговою інсталяцією “для галочки”.

Усередині щось ледь помітно клацає, як той вогник на мапі, коли змінюється статус.

— Тобто я тут для того, щоб у всього цього було, так би мовити, нормальне “обличчя”? — перепитую.

— Приблизно так, — киває він. — Щоб люди дивилися й відчували, що про них подбали.