Розділ 7.1 Стефа

Стефа

Дні починають летіти спринтами. Усе закружляло: робота, переговори, узгодження… Я приходжу додому лише для того, щоб кілька годин поспати й знову повернутися в цей карусельний треш. У такому темпі непомітно минає кілька днів.

Місто вдень виглядає зовсім не так, як у наших красивих референсах. Особливо, коли стоїш посеред холодної багнюки, а вітер ціляється тобі прямісінько в обличчя.

— Романтика в чистому вигляді, — бурмочу, переступаючи через калюжу, де плаває самотній окурок. — Рівень “вісімдесятого левела”.

Площа перекрита парканом із сітки, всередині — будівельні огорожі, робітники в касках, кран повільно рухає якусь секцію, і посеред усього цього стоїть ВІН. Каркас інсталяції.

Скелет гігантської курки став… більшим. Вищим. Реальнішим. І це, якщо чесно, трохи лякає.

— Обережно, тут слизько, — кидає Катя, перестрибуючи через дощечку й тримаючись за паркан. У пуховику до колін, з телефоном у руці й блокнотом під пахвою вона виглядає як ходячий дедлайн.

Попереду йде Назар у темній куртці. У руках — планшет, на шиї — бейдж підрядника, який йому тимчасово видали на вході. Поруч із робітниками в касках він виглядає абсолютно на своєму місці: зосереджений, спокійний...

— О, а от і наші, — каже невисокий чоловік у жовтій касці, що стоїть біля каркаса. На жилеті в нього великими літерами написано “ДМИТРО”. — Доброго дня. Ви з агенції?

— Так, — киває Катя. — Я Катерина. Це Назар і Стефанія.

Дмитро тисне руку Назару, потім мені.

— Ну що, — каже, — показувати вам ваше “диво”?

— Почнімо, — відповідаю.

Ми підходимо ближче до конструкції.

І тут мене накриває.

Каркас справді такий, як на кресленнях: вигнуті металеві ребра, опори, сегменти, які нещодавно були просто чорно-білими лініями в файлах. А сьогодні — вони вищі за мене. Місцями навіть вищі за триметрову драбину, по якій зараз підіймається робітник.

І в цьому залізі я починаю впізнавати контури. Там, де ми з Назаром і Катєю вмовляли підрядників, щоб вони змінили розташування панелей. Там, де я кілька днів тому змінювала лінії.

— Ну що, — підходить ближче Дмитро, — каркас майже весь стоїть. Панелі почнемо ставити завтра. Світлодіодні модулі вже на складі. Отут буде їхня основна маса, — показує на центральну частину конструкції. — Тут, “тихіші” зони, де світло буде м’якшим. Як ви й просили.

Я автоматично звіряю його жести зі своїм ескізом у голові. Центр. Відповідність зон ближче до країв.

— А отут, — підхоплює Назар, показуючи з планшета, — буде “мозок” інсталяції: контролери, підключення до мережі, захист від вологи. Ми перевіримо, щоб усе було доступно для техпідтримки й щоб ніхто з відвідувачів не вирішив випадково стати хакером, смикаючи дроти.

— Ага, — киваю. — Це було б трохи занадто інтерактивно.

Вітер підхоплює мій шарф і б’є ним мені по обличчю, немов натякає: “менше жартуй, більше думай”.

— У тебе класна шапка, — раптом каже Назар, швидко кидаючи на мене погляд.

Я мимоволі торкаюся голови. Точно. Сьогодні я в шапці з велетенським сірим помпоном, у темно-синьому пуховику “версія: компактний пінгвін” і шарфі з маленькими оленятами. Дякую, бабусю, за подарунок минулого року. Але в такий мороз, всі ці речі, офіційно мої найкращі друзі.

— Знаю, дякую, — киваю. — Новий корпоративний стиль. Лінійка “я замерзла, але ще працюю”.

— Помпон додає авторитету, — абсолютно серйозно відповідає Назар. — Дуже по-керівницьки. Люди одразу розуміють, хто тут головна.

— Ти просто заздриш, — примружуюсь, дивлячись на нього. — У тебе немає такого інструменту впливу. Можу позичити шарф із оленятками для особливо важких перемовин.

— Повір, — усміхається він, — мені достатньо подивитися своїм фірмовим поглядом і трохи понизити голос. Після цього мене люди слухаються краще, ніж олені Санту.

— Тільки на мене це не працює, — хитаю головою. — Мені потрібні вагоміші аргументи, ніж суворий тон.

Катя закочує очі:

— Будь ласка, тільки не починайте…

Ми підходимо ближче до основи конструкції. Під ногами хлюпає щось, що колись, можливо, було асфальтом, а тепер — суміш снігу, води й пилу. Робітник зверху кричить комусь униз, кран скрипить, хтось лається біля генератора.

— Ось так виглядає будь-яка магія на етапі “бруд і болгарка”, — кажу, зітхаючи.

— Зате потім буде красиво, — зітхає Катя. — Якщо ми всі не з’їдемо з глузду раніше.

Ми обходимо конструкцію по колу. Дмитро показує, де саме будуть кріпитися панелі, де підуть кабелі, де прокладуть захист для людей.

— Ось тут, — пояснює він, — буде ваш умовний “центр міста”. Ми трохи підняли секцію, щоб із площі було краще видно.

— Це добре, — киваю.

Назар тим часом ходить із планшетом і з кимось із технарів обговорює якісь страшні слова: “навантаження”, “резервна лінія”, “логування помилок”...

Він тут як риба у воді. Навіть якщо ця вода, суміш будівельного бруду й технічної документації.

Я ловлю момент, коли він відходить убік, і підходжу ближче.

— Що скажеш? — питаю.

Він переводить погляд із планшета на каркас, потім уважно дивиться на мене… ніби щось оцінює.