Розділ 6.2 Стефа

Стефа

Ще близько двадцяти хвилин ми дочищаємо деталі, узгоджуємо дрібні нестикування, домовляємось, що я з командою допрацьовую візуал, а Назар зі своїми — перевіряє технічні ризики й дає фідбек по анімаційних “хотілках”.

Нарешті Катя дивиться на годинник і каже:

— Добре. Гадаю, це успіх.

Повертається до мене:

 — Стефо, чесно, це вже щось, що хочеться показати людям. Я б із таким вийшла до клієнта без сорому. Такий результат за такий короткий час… ви молодці.

Дихаю трохи вільніше.

— Дякую, — всміхаюся.

Назар дивиться ще раз на логотип, на мапу, на вогники. Я бачу, як він щось про себе прораховує…

— Слухай, — каже нарешті. — Це справді добре. Як для однієї доби, дуже добре.

В мене всередині щось тихенько грає фанфару.

— Ого, — кажу. — Офіційне визнання від відділу богів бекенду. Мені тепер це в резюме можна додати?

Влад хмикає, Світлана посміхається.

— Можна, — киває Назар. — Тільки напиши “техвідділу”, а то “богів бекенду” звучить трохи лячно.

Всі обговорюють останні нюанси. Презентація закінчується, стільці поскрипують, хтось згортає ноут, хтось закриває блокнот.

Катя підводиться, ховаючи ручку до кишені:

— На кухні для вас є мандаринки, — каже. — Мені передали окреме побажання, — кидає на мене погляд. — Це для моральної підтримки нашої команди.

Макс посміхається:

— Дякуємо.

Хтось із Назарової команди йде по своїх справах. Марія Вікторівна коротко каже:

— Молодці. Продовжуйте в цьому напрямку, — і теж виходить.

Я збираю папери, коли раптом помічаю, що надворі потемнішало. Кидаю погляд у бік панорамного вікна й завмираю.

Сніг… Нарешті.

Великі, повільні пластівці танцюють у повітрі, ніби хтось згадав, що в календарі грудень, а не жовтень.

— О, — тихо виривається в мене.

Я підходжу ближче до вікна. На мить забуваю про логотипи, вогники, таблиці й дедлайни. Просто дивлюся, як місто потроху стає м’якішим, ніжнішим, ніби хтось додав фільтр “легке диво”.

Позаду чути голоси, усі обговорюють, як будемо логувати помилки, Катя комусь по телефону вже пояснює, чого від нас чекати. Хтось сміється, хтось жартує про “снігову катастрофу”.

За кілька секунд я відчуваю поруч легке тепло… не від батареї. Від людини.

Обертаюся й бачу Назара. Він стоїть досить близько, але не вторгається в мій особистий простір: руки в кишенях, плечі розслаблені. Він переводить погляд із вікна на мене, потім — назад на сніг.

— Красиво, — тихо каже він, стаючи поруч. — Ти взагалі любиш сніг? Чи це у тебе в категорії “обов’язкова радість”?

— Залежить, — відповідаю, не відводячи погляду від вікна. — Якщо це сніг, під який треба тягнути торби з подарунками, усміхатися родичам і робити вигляд, що все ідеально… то ні, не люблю. 

Роблю паузу й додаю: 

— А якщо отак… коли ти просто стоїш, нікуди не біжиш, і він тихо падає собі зверху… люблю. У такі миті він більше схожий на “новий аркуш”, ніж на обов’язок. Чистий, тихий, м’який.

Кутком ока бачу, як він усміхається.

— Несподівано поетично, як для людини, яка вчора погрожувала повісити мене на гірлянду за мої технічні обмеження, — каже. — А я думав, ти на боці “цинічної частини офісу”.

— Ти правильно думав. Я якраз саме з тої частини, — знизую плечима. — Просто… одним цинізмом довго жити не вийде. Принаймні мені… 

Перекидаю погляд на нього:

 — А ти? Тобі все це подобається? Сніг, свята, оця вся “магія”?

Він дивиться кудись уперед, крізь скло, ніби намагається щось згадати.

— Сніг люблю, поки він не перетворився на сіру кашу, — каже. — У ці перші години завжди здається, що місто трохи… стихає. Наче в нього є шанс почати спочатку, — робить коротку паузу й додає, вже з легкою усмішкою. — А щодо свят… я загалом не проти. Особливо якщо цього року частину “магії” ми зробимо самі.

Я не можу не усміхнутися у відповідь.

— Сміливе твердження, — кажу. — Взяти й добровільно записатися до тих, хто відповідає за магію.

— Ну, хтось же має, — спокійно знизує плечима. — До того ж, після сьогоднішнього… — повертається до мене, — ти сильно підняла планку. Чесно, я не очікував побачити такий результат.

Від його тону в грудях щось ледь помітно стискається. Не пафосно, не театрально… просто… приємно.

— Кажу ж, — відмахуюся, — це все кавоварка й легка професійна впертість.

— Називай як хочеш, — відповідає. — Але як професіонал ти мене сьогодні вразила.

Наші погляди перетинаються. На кілька секунд все наче стихає.

— Ого. Це зараз був комплімент? — підіймаю брову. — Зафіксуємо цей історичний момент.

— Можеш навіть занести в протокол, — відповідає він.

— Вже зберегла десь між панікою й дедлайнами, — кажу. — Мені ця фраза ще знадобиться, коли все піде шкереберть.

— Домовилися, — усміхається він. — Якщо що, я повторю.

Він говорить це так спокійно, ніби мова йде про черговий реліз. Але в голосі є щось справжнє. На секунду наші погляди зустрічаються. У нього — теплий, злегка втомлений, але дуже уважний погляд.

Я перша відводжу очі.

— СТЕФО! — окликає Макс. — Мандарини прибули!

— Іду, — озиваюся.

Повертаюся до столу. На ньому вже лежить миска з мандаринами.

— Тримай, — простягає мені одну Аліна. — Ти заслужила вітамін С більше за всіх.

— Дякую, — беру. — Це найкраща валюта цього місяця.

— Будеш? — Макс підсовує миску Назарові.

— Ні, дякую, — усміхається він. — Липкі руки й клавіатура… не найкраща комбінація.

— Ти в курсі, що руки можна помити, — зітхає Марта. — Та обрати і мандаринки, і продуктивність.

— В курсі, — відповідає з усмішкою. — Проте зараз не хочу.

У Каті дзвонить телефон. Вона піднімає, слухає, закочує очі.

— Добре, я зараз підійду, — каже в слухавку. Потім до нас: — Мене кличуть у мій персональний круг пекла. Якщо що, пишіть. Ви сьогодні молодці, правда.