Розділ 6.1 Стефа

Стефа

Першою озивається Катя, посміхаючись:

— Оце вже логотип, який не соромно поставити на сайт, інсталяцію чи в пресреліз.

Марія Вікторівна киває:

— Спокійно, чисто, але з ідеєю. Мені подобається.

Я кидаю погляд на Назара. Він дивиться уважно.

— Нормально, — каже. — Я можу собі уявити це в заголовках, у шапці сайту, як іконку на екрані. Шрифт цікавий. На мобілці буде все видно?

— Ми перевіряли, — втручається Денис. — На невеликих екранах теж все ок. Плюс завжди є адаптивна версія.

Я перемикаю на наступний слайд.

— Тепер саме “Місто”. Інсталяція та її стиль.

На екрані — мій концепт: силует міста, вулиці, квартали й точки-вогники. Позначки зон: центр, спокійніший периметр, місця “тихого” світла.

— Ось базова ідея, — пояснюю. — Ми не робимо точну копію реальної мапи. Ми створюємо відчуття міста. Людина дивиться й розуміє: “це щось про нас”. Основні напрямки, умовний центр, натяки на райони, усе це є. Але в стилізованому, теплому форматі.

Показую окремі фрагменти:

— Тут умовні будинки простими формами. Тут, вулиці. А тут сегменти, де “живуть” вогники, які символізують бажання.

— Це вже виглядає… добре, — озивається Марія Вікторівна.

Я усміхаюся:

— Дякую.

Назар нахиляється вперед:

— А як поводитимуться вогники? — запитує. — Ви вже над цим працювали? Макс має варіанти?

— Звісно, — киваю. — Це ж наш головний анімаційний шаман.

Перемикаю на слайд із демонстрацією станів:

— Ось. Нове бажання, м’яке, плавне загоряння точки.

Клацаю:

— Бажання, яке хтось береться виконати… зміна кольору плюс легкий “пульс”.

Ще клік:

— Виконане бажання, невелика анімація, щось на кшталт мікро-салюту. Без блимаючого божевілля.

— І все це в реальному часі, на живому підключенні, — каже Назар, задумливо. — Якщо активність буде високою та ми отримаємо постійну зміну станів…

— І? — питаю. — Це “ай-ай-ай, так не можна”, чи “треба подумати”?

— Скажімо так, — втручається Влад, нарешті відриваючись від ноутбука, — якщо всі ці точки почнуть працювати одночасно кожні дві секунди, сайт і інсталяція ввічливо попросять нас вийти.

— Це ти зараз натякаєш, що “все впаде”? — уточнюю.

— Так, — киває. — Але я ж культурна людина, намагаюся формулювати м’якше.

— Я ж не прошу дискотеку, — кажу. — Я прошу живу картинку. У вас є між цими крайнощами якась золота середина?

Влад перезирається з Назаром. Той зітхає, але без роздратування, радше як людина, яка справді думає.

— Давай так, — каже Назар. — Мені подобається сама ідея, як вона працює з історіями. Але, можливо, варто: по-перше, зробити “дихання” не для всіх вогників, а лише для активних зон; по-друге, спокійніші переходи для виконаних бажань… трохи менше “феєрверку”.

— Я ще не встигла попросити, щоб вони співали “Jingle Bells”, а ти вже ріжеш мені крильця, — зітхаю.

Назар всміхається краєм губ:

— Якщо хочеш, можемо додати звук падаючого сервера. Дуже атмосферно.

— Добре-добре, — підіймаю руки. — Слухаю твої технічні “ні”.

Ми кілька хвилин обговорюємо деталі. У підсумку приходимо до компромісу: м’яке загоряння і зміна кольору — залишаємо; “дихання” — тільки для частини вогників у центрі, де активність найбільша; мікро-салют для виконаних бажань — спрощуємо, робимо менш ресурсним, але не прибираємо зовсім.

— Слухайте, — каже відповідально Світлана, — головне, щоб ми могли нормально потестувати це на різних пристроях. Я не хочу отримати нічний кошмар із криками: “на моєму телефоні все глючить”.

— Я теж не хочу, — зітхаю. — Повір, я хочу бачити гарний та стабільний результат наших зусиль.

Ми переходимо до прикладів інтерфейсу.

— Ось форма для бажання, — показую. — Мінімум полів, максимум поваги до того, що людина пише щось особисте.

— І ми попереджаємо, що бажання можуть бути видимі іншим? — питає Катя.

— Так, — киває Аліна. — Простим текстом, без дрібного шрифту й юридичних завуальованостей.

Далі — карта в інтерфейсі, адаптив під мобільний. Ліза коротко коментує з екрана:

— Я зробила так, щоб навіть на старих телефонах це не виглядало як піксельний жах.

Ігор показує кілька іконок: маленькі стилізовані символи бажань — сердечка без кітчу (тобто без перебору й несмаку), зірочки без дешевих блискіток.

— Оце дуже мило, — каже Марія Вікторівна. — Дрібниці, але вони створюють настрій.

Я ловлю себе на тому, що дихаю вже рівніше. Вони дивляться. Слухають. Не розносять. Критикують по суті. Обговорюють. Це… добре.

Напруга трохи спадає, коли ми переходимо до запитань.

— У мене, — каже Назар, — є ще одне “але”.

— Звісно, — кажу. — Я вже скучила за твоїми “але”.

— Оцей момент, — показує на макет, — коли вся мапа має ледь помітне сяйво по краях…

— Так, це щоб було відчуття живого простору, а не просто набір точок, — пояснюю.

— Він класний, — каже Назар. — Але якщо ми це реалізуємо як постійну анімацію, плюс вогники, плюс зміни статусів… це буде забагато для слабших пристроїв і для самої інсталяції.

— І що ти пропонуєш? — уточнюю.

— Я пропоную зробити це сяйво більш “мінімальним”: наприклад, не постійно, а як легкий “подих” раз на певний час. Або пов’язати це з піковими моментами, коли бажань багато.

Я кілька секунд думаю.

Чорт, ідея з піковими моментами… це ж навіть цікавіше.

— Добре, — кажу. — Давай так: я з Максом подумаю над цією версією.

— Чудово, — киває він.

Катя усміхається:

— Мені теж подобається.