Розділ 5.2 Стефа

Стефа

Ранок починається з того, що я майже вливаю в себе каву замість вівсянки з молоком.

Гаразд, це офіційно: мій мозок ще не прокинувся, а день вже вимагає від нього подвигів.

В офісі усе гуде. Десь сміються, десь сваряться з принтером, десь хтось вже встигає обговорювати корпоратив. Я пролітаю повз ресепшен, поспіхом махаючи адміністраторці.

Наш простір дизайнерів вже живе своїм життям.

Марта, в навушниках і з зачіскою “я не встигла виспатися, але виглядаю так, ніби це було задумано”, гортає референси. Макс вивчає свої вогники на екрані й щось бурмоче:

— Ні, друже, ти не будеш блимати, як дискотека з 2007-го, навіть не сподівайся…

Аліна зосереджено порівнює різні формулювання: “залишити бажання” vs “поділитися мрією”.  Денис, звісно, у таблицях. У нього все без змін — табличний дзен.

Я швиденько проскакую до свого кабінету, лишаю одяг, беру ноутбук і каву, й повертаюся до команди.

— Як ніч? — питає Марта, щойно я ставлю термостакан на стіл біля неї. — Ти виглядаєш так, ніби взагалі не спала. І щось мені підказує, що, на жаль, причина не в пристрасному романі.

— На жаль, — підтверджую. — Єдиний гарячий хлопець, який був зі мною вночі, це мій перегрітий ноут. Дуже ніжний вечір: я, залізний лицар із програмами, та дедлайн, що важко дихає в потилицю.

— Романтика рівня “Попелюшка з овертаймами”, — зітхає Марта. — Опівночі в тебе не карета, а батарея на нулі.

— Зате ніхто не розіб’є серце. Максимум, я не витримаю й розіб’ю екран, — криво усміхаюся. — Подивимось, що сьогодні скажуть колеги на наші старання.

— Їм сподобається, — озивається Макс. — А якщо розкритикують, скажемо, що це “дуже смілива концепція”, а справжня магія буде в наступному релізі.

— Нам би хоч цей дотягнути, — хмикаю. — Треба знайти баланс між “вау, як красиво” і “серверу не треба викликати швидку”. Усі й так розуміють: за один день ми можемо показати тільки чернетковий варіант.

Сідаю за вільний стіл біля Аліни, відкриваю ноутбук, завантажую вчорашній концепт. Місто. Вулиці. Квартали. Вогники.

Вже не так страшно. Вже щось схоже на те, що можна показувати людям і не вибачатися.

— Так, народ, — кажу голосніше, щоб усі почули. — У нас о дванадцятій внутрішня презентація. Тож маємо ще пару годин, щоб довести чернетки до адекватного стану, та зібрати все це.

— До стану “можна дивитися без нервового сміху”, — відгукується Макс.

— Для першого показу це шикарний рівень, — погоджуюся.

Ми розсіюємось по задачах.

Марта доробляє стилістичні варіанти мапи, скидає мені:

— Ось тут я додала трохи тепла в кольори, глянь. Щоб не було відчуття “холодної схеми метро”.

Аліна показує чернетки форми:

— Подивись. Я прибрала все, крім основного поля для тексту, опцій “анонімно / з ім’ям” і “додати локацію”. Решта, гадаю, зайве. Люди й так будуть нервувати, коли писатимуть щось особисте.

— Чудово, — кажу. — Ще б текст підказок зробити так, ніби ми не на допиті, а в дружній розмові.

— Вже думаю над цим, — зітхає вона, але очі горять.

Макс показує мені свою схему. Нове бажання — м’яке загоряння. Взято до виконання — зміна кольору з легким “пульсом”. Виконане — маленький салют, але без фанатизму.

— Загалом мені подобається. Подивимось, що скаже наш верховний жрець продуктивності, — кажу, всміхаючись. 

Денис підсовує мені свій юзер-флоу:

— Ось тут людина заходить, тут читає кілька бажань, тут натискає “написати своє”. Я спеціально прибрав зайві кроки, щоб вона не встигла тричі передумати.

— Ідеально, — кажу.

У чат пишуть Ліза й Ігор:

ЛІЗА: “Я зробила кілька варіантів того, як мапа виглядатиме на мобілці. Надішлю посилання після синхронізації.”

ІГОР: “Іконки в процесі. Можу показати частину вже сьогодні, якщо буде можливість.”

Поглядаю на годинник. Час до презентації тане, як сніг під дощем.

Вдих. Видих.

Я ж хотіла великі проєкти, так? Ось, будь ласка.

***

До обіду перебираємось у велику переговорку.

Усередині вже сидять Катя, Назар та двоє з його команди: Влад — той самий бекенд-маг (людина, яка стежить, щоб усе на сервері працювало й нічого не падало), 27 років, із вічним виразом “я цього не хотів, але зробив вам стабільний сервер”. Світлана — невисока, але дуже зібрана тестувальниця з ноутбуком, на якому чесно написано: “I break things so you don’t have to”

Ще за кілька хвилин заходить Марія Вікторівна. Без офіційних промов, просто:

— Я подивлюся краєм ока. Мені цікаво, що ви там вже начарували.

Моя команда сідає ближче до екрана. Ліза й Ігор підключаються онлайн, їхні обличчя з’являються у віконцях збоку.

— Ну що, — каже Катя, обводячи всіх поглядом, — сьогодні в нас чернетковий показ. Можемо бути відвертими, але не жорстокими, — кидає погляд на мене.

— Я сьогодні намагаюсь бути м’якою версією себе, — кажу. — Хоча… — роблю паузу, — логотип попередників мої очі все ще не пробачили.

Легкий сміх проходить по кімнаті. 

Добре. Є контакт.

— Стефо, сцена твоя, — киває Катя.

Я підключаю свій ноутбук до екрана. 

Перший слайд — просто назва: “Місто новорічних бажань”. Під нею маленька лінія-силует міста й три слова: МІСТО — БАЖАННЯ — СВІТЛО.

— Окей, — починаю я. — Вчора ввечері й сьогодні зранку ми з командою спробували зробити перший крок. Це чернетковий концепт.

Перемикаю слайд.

— Почнемо з логотипа, — кажу. — Бо те, що було до нас, я навіть називати цим словом не хочу.

На екрані з’являється новий варіант:

Чистий напис “Місто новорічних бажань” — простим, але виразним шрифтом, без неонових обводок. Над написом стилізований контур міста, кілька “віконець-вогників” у різних точках. Маленька зірка над одним із будинків, не як “блискітка”, а як спокійний акцент.