Розділ 5.1 Стефа

Стефа

Додому я доїжджаю на автопілоті. Місто вже підморгує гірляндами у вітринах, а в мене в голові технічні схеми, металевий монстр і фраза Назара: 

“Якщо ти це потягнеш, я зроблю так, щоб воно не лягло в першу ж ніч.”

Романтика двадцять першого століття…

Моя орендована квартира зустрічає звичним напівхаосом. Невелика кухня-студія: стіл біля вікна, диван, на якому я рідко відпочиваю, пара рослин, які виживають, незважаючи ні на що. Окрема спальня з ліжком, що бачить мене переважно в неробочі години… тобто майже ніколи.

Праворуч, біля шафи, гордо стоїть картонна коробка з гірляндою. Я її бачу. Вона бачить мене. Ми мовчки домовляємось, що цього року я знову не буду її вішати “за розкладом”. Ближче до Нового року обов’язково постараюся прикрасити квартиру… ну… хоч трішки.

Кидаю ключі на полицю біля дверей, пальто — на спинку стільця, сумку — на підлогу.

Кухонний стіл вже перетворюється на щось між штабом і полем бою: ноутбук, блокнот, роздруківки каркаса інсталяції, ручки, маркери.

Ставлю чайник. Кава зараз — мій найкращий друг.

Вмикаю ноутбук, відкриваю папку, яку надіслав Назар.

“INSTALLATION_final_real.zip” — назва файлу. Ну звісно. “Final”. Ха-ха!

Розпаковую. Всередині — креслення, фото з виробництва, 3D-модель, яка нещадно нагадує ту саму “скелетну курку”, тільки під іншим кутом.

— Привіт, монстре, — бурмочу. — Знову ти… Будемо робити з тебе гарнюню.

Розкладаю на столі кілька роздруківок, поруч — блокнот. За вікном вже темно, у сусідньому будинку блимають чиїсь вогники. Така собі обов’язкова радість, випущена на волю.

Я сідаю, підіймаю волосся в недбалий хвіст і на хвилину просто дивлюсь на ці металеві лінії.

“МІСТО — БАЖАННЯ — СВІТЛО.” — Повторюю в голові, як мантру. 

Коли в мене на столі з’являється чистий аркуш, креслю перший контур — те, що вже є: масивний каркас, опори, ця непевна “сітка”. Потім поверх — те, що могло би бути. Тонкі лінії кварталів. Не географічно правильно, але так, щоб це можна було відчути.

Обводжу умовний центр — площа. Далі — радіальні “вулиці”, між ними — сегменти, де потенційно живуть вогники. 

У голові паралельно крутиться внутрішній голос: “Ненавиджу обов’язкову радість… Усі ці корпоративи, фотозони “обійми ялинку” й тости “щоб наступного року…”. А потім усі розходяться по своїх окремих квартирах, і кожен залишається сам на сам зі своїми реальними думками”.

Рука продовжує креслити...

Мені двадцять п’ять, і за ці роки я бачила стільки “ідеальних” новорічних столів, що мене ними можна годувати до пенсії: кришталеві келихи, біла скатертина, золоті свічники, вісім видів салатів, обов’язкова колекція родичів, які вважають своїм святим обов’язком спитати:

— Ну що, Стефо, коли вже нормальна робота? Коли нормальний чоловік? Коли нормальне життя?

Ніхто з цієї колекції чомусь не питає:

— Ти взагалі щаслива?
— Як ти?

Я трохи сильніше натискаю ручкою, домальовуючи один із сегментів.

У мене нормальна робота. Навіть занадто нормальна. У мене чудова команда. У мене окрема квартира, орендована… проте це моє “нормальне життя”, а не те, що мені малювали на сімейних зборах.

І так, я ненавиджу оцю “обов’язкову радість” зі сценарієм, який написав хтось інший. Але все одно… якщо вже бути до кінця відвертою… Десь дуже глибоко я все ще мрію про один “нормальний, теплий, щирий” Новий рік. Без пафосу, без шоу, без “правильних” фоток. Просто… свій.

Я криво усміхаюся власним думкам і повертаюся до міста на аркуші…

Телефон коротко вібрує.

Заглядаю в робочий чат.

Від МАКСА: “Почав думати про вогники. Якщо що — я за їхні права. Вони мають право блищати, але не мерехтіти як скажені. Чернетка в Figma”.

Я усміхаюся і ставлю реакцію-вогник. Символічно.

Від МАРТИ: “Закинула перші рефи по місту. Дуже попередньо. Не бий — це ще не кінцевий варіант”.

Від АЛІНИ: “Надсилаю приклади форм, де не хочеться натиснути “хрестик”, щоб вийти. Можемо завтра вранці розібрати, що беремо”.

Денис лаконічно кидає схему юзер-флоу: “Чернетка. Щоб ніхто не заблукав і не пішов пити чай, не дописавши бажання”.

Я перечитую повідомлення, і мені на душі стає трохи тепліше. Вони працюють. Вони включилися. Ми всі в цьому “святковому треші” разом.

Ще одна вібрація. Окремий чат.

НАЗАР: “Скинув тобі в папку схему зон по яскравості. Краї — лайтовіше, центр — можна сміливіше. Якщо що, не лякайся цифр, вони не кусаються. Переважно :)”

Я хмикаю, відповідаю: “Добре. Якщо мене з’їсть таблиця, відповідальність на тобі. Я це запам’ятаю.”

Через хвилину ще повідомлення: “Якщо що — рятувальна місія включена в техпідтримку. Просто напиши.”

Я ловлю себе на тому, що посміхаюся трохи довше, ніж це логічно для звичайного робочого чату.

Спокійно, Стефо. Це просто робота, просто спільний проєкт…

Угу. Просто…

Кладу телефон обличчям вниз, щоб не відволікатись, і беруся за наступний аркуш.

Десь між дев’ятою й одинадцятою вечора в мене на столі народжується кілька “версій міста”.

Перша — занадто акуратна, як картинка для підручника з географії. Друга — надто абстрактна, наче хтось розлив фарбу й назвав це “метафорою урбаністики”. Третя… На третій я зупиняюся.

Основа — силует міста, але не буквальний. Контури району, де буде інсталяція, трохи “підтягнуті” й стилізовані. Між ними — сегменти-квартали, де можуть спалахувати вогники-бажання. Кілька умовних “будинків” — не як точні фасади, а як прості форми, що натякають: “Ось тут хтось живе. Хтось мріє.”

Я дивлюсь на третю версію довше, ніж на всі попередні. Потім беру інший маркер і накидаю дрібні позначки: де будуть активні зони, де — “спокійніше світло”, де — м’якші переходи.