Розділ 4.2 Стефа

Стефа

— Наскільки сильно ми можемо це змінити? — питаю.

— Скелет не можемо змінити, — чесно відповідає Назар. — Кут нахилу, висоту, основні опори… теж навряд чи. Це вже прораховано інженерами: питання безпеки, навантаження, вітру, людей навколо.

— А панелі? Те, що буде зверху? — не здаюся я. — Оці всі умовні “вулиці”, “контури”, “сегменти”?

— Оце ще можна рухати, — киває він. — Їхні 3D-шники накидали варіанти, але нічого остаточно не затвердили. Над цим ще можна працювати.

— Чудово, — кажу. — Бо якщо я погоджуся на оце, — показую пальцем на екран, — мене потім можна буде позбавити диплома. І заразом самоповаги.

Катя криво усміхається:

— Я передам нашим партнерам твої слова… тільки більш тактовно, — бурмоче.

Назар клацає кілька разів, збільшує фрагменти, показує різні ракурси конструкції.

— Поглянь, — каже. — Ось тут вони хотіли зробити щось типу “силуету міста”, але вийшло…

— “Скелет гігантської курки”? — закінчую замість нього.

— Я хотів сказати “заплутана абстракція”, — спокійно відповідає він. — Але якщо тобі так легше, — усміхається кутиками губ, — нехай буде курка.

Я відкидаюсь на спинку стільця й кілька секунд просто дивлюся. Потім беру блокнот, швидко роблю пару грубих начерків поверх надрукованого фото, яке Назар мені підсуває.

— Ось тут, — вожу ручкою, — можна було б зробити чіткіші контури кварталів. Не буквально, але з натяком. Оці грубі балки можна закрити легшими панелями, які вже будуть нагадувати будинки, вулиці. Замість цієї “мережі хаосу”… зробити систему ліній, які дійсно читаються як вулиці.

— Але каркас при цьому залишиться тим самим, — нагадує Назар.

— Я знаю, — відмахуюсь. — Тому я й прошу: обшивку. Усе, що можна змінити без того, щоб інженери посивіли й почали нас тихо ненавидіти.

Він уважно стежить, як я креслю поверх їхнього рендера умовні “вікна”, “вулиці”, точки, де можуть світитися бажання.

— Тобто ти хочеш зробити так, щоб місто було… — шукає слова, — не географічно точним, але сприймалося як місто?

— Саме так, — кажу. — Нам не потрібна копія реальної мапи. Нам потрібне відчуття: “це про моє місто”. Звісно, беремо за основу реальну карту, це наша база, щоб люди впізнавали напрямки, центр. Але розташування районів, форма кварталів, стилізація… може бути художньою, умовною.

Катя уважно дивиться на мої каракулі.

— Добре, — каже Назар. — Я попрошу в них усі фінальні креслення й фото з виробництва. Все, що вже є.

— Дякую, — каже Катя. — Що звільнив мене від цього.

— Будь ласка, я все одно вже з ними комунікував. Але всі інші питання з ними, вирішуєш ти. 

— Домовилися, — посміхається.

— І 3D-моделі, — додаю. — Навіть якщо криві, мені потрібно бачити, що вони планують.

Назар киває:

— Попросимо, — каже. — Я теж хочу мати це все, щоб розуміти структуру. Щоб моя команда не хапалася за голову, якщо щось раптом змінять.

Я вдихаю, розуміючи що мої слова прозвучали трохи зверхньо...

— Слухай, — кажу вже спокійніше, — не сприймай це як особисту атаку. Я просто фізично не можу погодитися на щось, що виглядає мертвим, коли ми робимо “Місто бажань”. Це як… створювати книгу про життя й ілюструвати її фотографіями холодильників.

— Я не сприймаю це як атаку, — каже він. — Це ж не ми проектували цю штуку. Ми її лише… “оживляємо”.

Мені подобається це “ми”.  Це не “дизайн проти розробки”. Це “ми проти спадку попередників”. Так набагато краще.

— Тоді так, — кажу. — Дайте мені всі креслення, фото, моделі. Один вечір, блокнот і трохи тиші… і я хоча б зрозумію, з якого боку до цього підступитися.

— Один вечір? — підіймає брову Назар.

— Ну гаразд, може, два, — чесно відповідаю. — Але перші нариси й напрямки я покажу вже за день-два. Не обіцяю шедевр, але точно не оце. До того ж, я не одна: у мене є команда. Просто не хочу одразу звалювати на них увесь цей металевий траур. Вони й так завантажені… спробую спершу сама.

Він дивиться на мене кілька секунд. У погляді не скепсис, а уважність.

— Якщо ти це потягнеш, — каже нарешті, — я зі свого боку зроблю все, щоб конструкція працювала стабільно й не лягла технічно в першу ж ніч.

— О, звучить як натхненна угода, — усміхаюся. — Я зроблю так, щоб на неї було приємно дивитися, ти, щоб вона слухняно жила за всіма технічними правилами.

— Домовилися, — киває він.

Катя посміхається в свій блокнот:

— А я, — додає, — піду все ж таки штурхати інженерів, щоб під нею ще й фізично було не страшно стояти. Мені подобається такий розподіл обов’язків.

Я перевертаю сторінку в блокноті й швидко занотовую:

Каркас — не чіпаємо.
Обшивка — наше поле бою.
Місто = відчуття, а не точна мапа.
Вогники = історії, а не просто точки.

— Є ще щось критичне, про що я маю знати зараз? — питаю.

— Є обмеження щодо того, де можна розташовувати найяскравіші зони. Ближче до країв інсталяції можуть бути діти, літні люди, тому там краще уникати “сліпучого шоу”. Я потім надішлю тобі схему зон: де можна більше експериментувати, а де варто бути стриманішими.

— Добре, — киваю. 

Кілька секунд тиша... За склом — офісне гудіння…

Я раптом усвідомлюю: мені… цікаво. Страшно, але цікаво.

— Ти трохи посміхаєшся, — спокійно зауважує Назар. — Це хороший знак, чи ти вже зірвалася й смієшся від безвиході?

— Це я уявляю, як ми стоїмо на площі в новорічну ніч, — кажу. — І я або гордо вказую на цю конструкцію й кажу: “це ми зробили”, або просто роблю вигляд, що випадково тут проходила й не знаю, що це таке.

— Давай усе ж працювати над першим варіантом, — пропонує він.

Катя підводиться.

— Добре, — каже. — Я тоді біжу по справах. Ви двоє додивіться схему, розкиньте між собою задачі в системі й… постарайтеся не повбивати один одного.