Розділ 3.2 Стефа

Стефа

— По-перше, — показую на верхній блок, — нам потрібна нова концепція візуального стилю. Марта, це твоя територія. Ти береш “місто + світло” й шукаєш відповіді на питання: як це може виглядати, щоб не бути картиною з Google Maps, але й не злітати в космос абстракції. Можемо піти в стилізовані квартали, можемо через умовні контури, можемо через іконки районів. Ти дивишся референси, робиш кілька варіантів напрямків.

— Ок, — киває вона. — Мені можна робити “темний, але не кібервініл”?

— Можна, — усміхаюся. — Але ми будемо тестувати, щоб це не вбивало очі й не виглядало як заставка до клубної вечірки. По-друге, — продовжую, — форма бажання. Те, що бачить людина, коли хоче написати: “хочу, щоб бабуся одужала” чи “хочу, щоб мене взяли на роботу”.

Поглядом знаходжу Аліну.

— Аліно, це твоє. Ти досліджуєш, як зробити форму не страшною. Щоб це не був монстр, який хоче всю особисту інформацію. Мінімум полів, максимум зрозумілості. Ти дивишся на тон: як ми звертаємося до людини, як пояснюємо, що її бажання може бути анонімним, що локація опційна, що це не “офіційна заява до мерії”, а тепла історія.

— Я люблю людей, — каже вона трохи розгублено, але очі світяться. — Я зроблю так, щоб вони не боялися лишати свої побажання.

— Ось і чудово, — відповідаю. — Далі, — киваю на Макса, — ти думаєш про те, як поводитимуться вогники.

— Вогники поводяться добре, коли їм платять, — серйозно каже він.

— Їм платять любов’ю користувачів і премією на Новий рік, — парирую. — Нам потрібна анімація, яка буде живою, але не цирк з конями. Нові бажання, зміна кольору, коли хтось бере до виконання, і ще одна реакція, коли відмічають як виконано. Можливо, легке “дихання” мапи, але без епілептичних нападів.

— Я зрозумів, — киває Макс.

— І бажано так, щоб Назар не прийшов і не сказав: “вбити все, бо сервер помре”, — додаю.

Всередині в мене на секунду виникає картинка: Назар стоїть, схрестивши руки, і каже: “менше анімацій”. Я відчуваю легке передсердечне роздратування… 

Так, Стефо, тобі ж подобається, коли все працює. Ти ж не хочеш бачити, як інсталяція глючить у новорічну ніч. Ми з Назаром не вороги — ми просто з різних планет.

— Лізо, — повертаюся до екрана, — ти відповідаєш за адаптив. Ми не можемо зробити красу, яка ламається на першому ж телефоні з кнопкою “назад” замість нормальної навігації. Продумай, як виглядатимуть основні екрани на мобільному, планшеті, старіших пристроях. І мікроанімашки для інтерфейсу теж твої.

— Люблю страждання, — усміхається Ліза. — Добре. Зроблю, щоб навіть на прадавніх телефонах виглядало пристойно.

— Ігорю, — продовжую, — тобі дістається набір іконок і вся дрібна графіка. Маленькі символи бажань, статусів, міток, кнопочки. Усе, що робить продукт живим, але не кричущим. Ти можеш спробувати трохи “темного кібервінілу” в деталях, але без фанатизму.

— Домовилися, — каже він. — Маленькі темні радощі.

Я ще раз дивлюсь на список завдань.

— Денисе, — повертаюся до нього, — ти наш головний по здоровому глузду. Берешся за юзер-флоу: як людина потрапляє на сайт, що бачить першою, куди клацає далі й де може загубитися. Малюєш мені схеми так, щоб користувач не відчував себе в квесті “знайди кнопку”. 

— Тобто я офіційно адвокат користувача? — перепитує він.

— Так, — киваю. — Адвокат користувача й мій особистий запобіжник від дурних рішень.

Я ще раз дивлюсь на список завдань.

— І нарешті я, — підсумовую. — Я зберу все це в загальну концепцію: стилі, шрифти, кольори, сітки, гайдлайни. Буду бігати між вами, відповідати на питання, відбиватися від Каті з клієнтом і домовлятися з Назаром, щоб він не спалив анімації на віртуальному вогнищі продуктивності.

Декілька секунд — тиша. Як перед стартом забігу.

— У мене є одне питання, — обережно каже Аліна. — Скільки в нас є часу?

— О, так, — озивається з монітора Ліза. — Те саме хотіла спитати, але боялася.

Я мимоволі усміхаюся. Ось воно — найулюбленіше запитання кожної нормальної людини: “Скільки в нас є часу?”.  І найулюбленіша відповідь кожного менеджменту: “менше, ніж вам хотілося б”.

— Офіційно, — кажу, — запуск має бути за тиждень до Нового року. Щоб люди встигли потицяти свої бажання до свята. Неофіційно… нам треба вийти на живу, стабільну, нормальну версію трохи раніше. Хоча б на кілька днів. Бо потім буде тестування, фікси й вибух нервових клітин.

— Тобто… — перерахує вголос Марта, — три тижні, щоб зробити концепт, макети, передати це в розробку, ще й переробити те, що не так?

— Так, — підтверджую. — Тому режим “робимо як завжди, але в три рази швидше”, офіційно відкрито.

— Приємно, — каже Макс. — А можна за це хоча б додаткові мандарини в офіс?

— Катя обіцяла всі понадурочні години у подвійному тарифі, і премію, — спокійно інформую. — Мандарини доб’ємо.

Я дивлюся на їхні обличчя. Вони насторожені, трохи перелякані, але очі в усіх живі. І ось тут, якщо чесно, мене накриває хвиля: 

“А раптом вони зараз зрозуміють, що я теж не дуже уявляю, як ми це все потягнемо?”

Серце стискається. Я ловлю себе на тому, що трохи сильніше чіпляюся пальцями за маркер. Паралельно інша частина мозку холодно каже: “Та ти це вмієш. Ти це робила сотні разів. Просто без офіційної таблички ‘керівниця’. Ти знаєш, як витягати проєкти з болота. Ти не випадкова людина тут.”

Я роблю короткий вдих-видих.

— Слухайте, — кажу вже менш офіційним тоном, — я не буду вам брехати: це буде жесть. Ми будемо сидіти довше, ніж хочемо. Будемо мати справу з “Франкенштейном” від попередників і, ймовірно, кілька разів захочемо просто піти в ліс і не повертатися.

— Вже хочеться, — шепоче Ігор.

— Але, — продовжую, — якщо ми це витягнемо, це буде наш проєкт. Наше “ми зробили нормальну новорічну магію для цього міста, а не ще одну акцію супермаркету”. Потім, коли ви оновлюватимете портфоліо, зможете сказати: “Я брав у цьому участь. Я займався розробкою”. І це не буде соромно показати.