Розділ 3.1 Стефа

Стефа

Наступного ранку я заходжу в офіс із дивним відчуттям. Ніби хтось підкрутив контраст: кавовий запах сильніший, клацання клавіатур гучніші, офісні жарти за стіною тупіші, ніж учора. 

Мабуть, так відчувається офіційний початок авралу…

У руці в мене термостакан із кавою, в голові — вчорашній діалог у кабінеті пані Марії, а в шлунку — щось дивно-нервове, ніби метелики заплутались у колючому дроті.

Наш дизайн-відділ живе в кутку великого відкритого офісу, де замість стін скло й столи, а ми героїчно обороняємося від маркетингу стелажами з квітами…

— Доброго ранку, мої улюблені жертви дедлайнів, — вітаюся, заходячи.

Аліна вже тут, зігріває руки об чашку, дивиться в монітор так, ніби намагається гіпнотизувати Figma (програму для створення макетів сайтів та застосунків), щоб вона сама зробила макет.

Макс знову воює з анімацією у навушниках, але на моє “доброго ранку” все одно піднімає голову.

Марта в чорній худі з написом “Dark mode or die”, п’є щось зелене й дуже підозріле. Денис сидить ближче до вікна, зосереджено дивиться в таблицю з юзер-флоу (схема того, як користувач кудись клацає й не губиться) і має той самий вираз обличчя, що й завжди, коли світ не відповідає його структурованому плану.

— О, наша начальниця прийшла, — каже Макс. — То що, ми вже офіційно в пеклі чи ще тільки на його околицях?

— Якщо Денис вже відкрив таблиці, — втручається Марта, — значить, ми точно не на курорті.

— Таблиці це те, що відрізняє хаос від проєкту, — не відриваючись від монітора, бурмоче Денис.

Я ставлю термостакан на стіл і глибоко вдихаю. Сьогодні живих людей тут більше ніж вчора, це вже дуже добре.

— Так, — кажу вголос. — У нас є щось особливе. Тому… — повертаюся до них. — Мені потрібні всі в переговорці через п’ять хвилин. Марто, Максе, Аліно, Денисе.

— Ого, офіційний збір, — тягне Макс. — Ти хочеш сказати, що ми перестаємо робити банери “знижка -50%”? Бо я морально не готовий до таких змін.

— Не хвилюйся, — посміхаюся. — Банери ніколи не закінчуються. Але в нас тут з’явилася… альтернативна форма страждання.

Аліна насторожено кліпає:

— То це… хороший проєкт? Чи знову щось із серії: “ми знайшли в інтернеті сайт, зробіть нам так само, тільки дешево й бажано вчора”?

— Скажімо так, — відповідаю. — Проєкт хороший. Терміни… жахливі. Попередники… Потім розповім... І ще, — додаю, — я буду підключати Лізу та Ігоря онлайн. Тож переговорка, через п’ять хвилин. Беріть ноутбуки, записники, загалом усе, що вам може знадобитися для комфортної розмови.

***

Переговорка зустрічає нас холодним світлом ламп і чорним екраном телевізора на стіні. Я під’єдную свій ноутбук, запускаю відеодзвінок. На екрані спершу з’являється Ліза — з кухні, в обіймах кота й з кружкою з написом “Design & caffeine”. Потім підключається Ігор — десь у своїй домашній печері, у футболці з геймерським логотипом і навушниками, які коштують, як пів моєї оренди за квартиру.

— Привіт, — кажу. — Чуєте мене? Бачите? Вірите, що ми переживемо грудень?

— Чую, бачу, останнє… під питанням, — відповідає Ігор.

— У мене котик вже не вірить, — додає Ліза, тицяючи камерою на пухнасту істоту, що невдоволено нявкає. — Він хотів, щоб я цього року не брала нічого аврального, проте судяче з твого збору... щось таки сталося...

Марта сідає ближче до екрана, закидає ногу на ногу, вмикає режим “я уважна, але скептична”. Макс відкриває блокнот — так, паперовий, старомодний, з наклейками. Аліна зручно вмощується, стискаючи в руках ручку так, ніби це її чарівна паличка. Денис сконцентровано щось шукає у себе в ноутбуці. 

Я відчуваю, як усі погляди з’їжджаються на мене.

Ось воно. Момент, коли ти маєш виглядати як людина, яка знає, що робить. А не як дівчина, яка вчора до першої ночі читала про інтерактивні інсталяції й думала, як не облажатися.

— Добре, — починаю. — Офіційно відкриваю наш маленький лікбез (коротке пояснення теми з нуля, експрес-навчання для тих, хто “не в курсі”) по проєкту, через який ми будемо ненавидіти й любити цей грудень одночасно.

Клацаю по слайду. На екрані з’являється файл із назвою “Brief_final_final_new”. Я демонстративно закочую очі.

— По-перше, — кажу, — нас офіційно посвятили в історію, яка називається “Місто новорічних бажань”. Це наш новий великий проєкт. Новий рік, центр міста, інтерактивна інсталяція плюс сайт і додаток.

— Ого, — каже Аліна, очі загораються. — Інсталяція прямо на площі?

— Велика, світлова, — киваю. — Люди зможуть заходити на сайт чи в додаток, писати свої бажання. Бажання будуть перетворюватися на вогники на мапі міста. Інші люди зможуть ці бажання читати й брати “до виконання”. Якщо хтось бере, вогник змінює колір. Якщо бажання виконано, ще одна зміна. Тобто ми в реальному часі бачимо, як це наше умовне “місто” наповнюється живими історіями.

— Ох, — з боку Лізи чується вдих. — Це красиво. Якщо зробити це нормально, звісно.

— Ось, — кажу. — Ключове слово “нормально”. Бо попередники…

Клацаю ще раз. На екран вивалюється їхній логотип.

Секунда тиші.

— Ні, — каже Марта. — Я не вірю.

— Що це… — Ігор наближається до камери, мружиться. — Це жарт?

— Це логотип, — серйозно відповідаю. — Який робила агенція до нас.

— Яке жорстоке життя, — тихо говорить Макс.

— У мене питання, — підіймає руку Аліна. — Чи можемо ми офіційно визнати це “прикладом, як не треба”?

— Можемо, — кажу. — Більше того, це тепер наш офіційний антиприклад. Якщо хтось із вас захоче вставити в макет неонову обводку або блимаючу сніжинку, я просто мовчки виведу оце на екран і подивлюся вам в очі.

Легкий сміх проходить по кімнаті й крізь динаміки. Напруга трохи спадає.

Добре. Жарт працює. Вони сміються. Вони не бачать, що в мене долоні спітніли й серце досі б’ється десь у шиї.

— Якщо коротко, — продовжую, перемикаючи слайд із цих “шедеврів” на білий екран, — попередники зробили функціонально, але бездушно. Наше завдання: зробити так, щоб це виглядало як історія про наше місто й наших людей.