Розділ 2.2 Стефа

Стефа

Погляд ковзає до Назара. Він тим часом вже підключив флешку, відкрив репозиторій і дивиться в екран із тим самим спокійним обличчям, яке я бачила в кабінеті у директорки. Тільки щелепа трохи напружилася.

— Ну що, — питаю, — наш Франкенштейн живий?

— Франкенштейн — це занадто красиво для цього безладу. Скоріше це шафа з IKEA, яку збирали без інструкції, — сухо каже він, не відриваючись від монітора. — Гаразд… — шумно видихає. — Коментарів майже немає. Назви файлів у стилі “final_new_final2” і “test_new_final_latest”. Частина коду дублюється один в один. Ось тут… — він клацає, — є шматок, який, здається, взагалі ніхто не підключив. Він просто лежить.

— Як моя дипломна робота на полиці, — бурмочу. — Формально існує, але ніхто її не бачив.

Назар ледь усміхається краєм губ:

— Приблизно так. Воно є, але користі нуль.

— Прекрасно, — видихаю. — Шановні, ми з вами тут не просто робимо проєкт, а ще й генеральне прибирання після попередників.

— А я ще навіть не почав про структуру бази даних, — додає він. — Тут, схоже, хтось вирішив, що “чому б не зберігати логін користувача, його бажання й колір вогника в одному полі через кому?”.

— А так можна? — питаю.

— Так можна, — зітхає Назар. — Якщо ти хочеш, щоб потім тебе згадували недобрим тихим словом усі, хто це розгрібатиме.

— Навіть я відчуваю, що це боляче, — здригаюся.

— І правильно відчуваєш, — киває він. — Бо це боляче.

Катя переводить погляд із нього на мене.

— Якщо коротко? — питає.

— Якщо коротко, — підсумовує Назар, — частину можна врятувати. Архітектура не зовсім провальна, просто зроблена “як-небудь, аби працювало”. Але сам код, швидше за все, доведеться переписати майже повністю. А потім обов’язково протестувати на реальних користувачах, а не тільки на тестовому сервері.

— Очікувано, — зітхає Катя.

Я дивлюся то на його екран, то на презентацію.

— Добре, — кажу. — Давайте так: я протягом кількох днів готую нову концепцію візуалу. Ми з командою переглянемо всі екрани, дамо пропозиції як це зробити більш живим, людяним і з новорічним характером. І паралельно подумаємо, як візуально показати “місто”, щоб воно не виглядало як карта з навігатора.

— А ми, — підхоплює Назар, — з командою: по-перше, оцінюємо, що можемо взяти з готового коду; по-друге, визначаємо, що простіше переписати з нуля; по-третє, дивимось, як підключити інсталяцію: протокол, обмін даними. Щоб не вийшло так, що на площі вогники запалюються через двадцять хвилин після того, як людина щось написала.

— Я б не хотіла, щоб “Місто новорічних бажань” виглядало як “Місто затримки”, — хмикаю.

— Тому я й люблю простіші рішення, — спокійно каже він. — Менше магії всередині, менше шансів, що вона розвалиться.

— Простота — це прекрасно, — пояснюю. — Але вона не має виглядати тупо. Якщо ми просто зробимо білий фон і сині квадратики, це буде не “мінімалізм”, а щось на кшталт “нам не заплатили достатньо, щоб ми старалися”.

— Тоді домовимось, — відповідає Назар. — Я слідкуватиму, щоб усе працювало. Ти слідкуватимеш, щоб воно не виглядало… — шукає слово, — тупо.

Я усміхаюся.

— Домовились, — киваю. — Але якщо ти спробуєш вбити мою анімацію “бо навантажує сервер”, я тебе особисто повішу на новорічну гірлянду.

— Якщо ця анімація вб’є сервер у момент запуску, — спокійно відповідає він, — повісять нас обох.

— Романтика, — кажу. — Спільна страта.

Катя закочує очі.

— Люблю, коли ви так мило про це говорите, — приторно коментує. — Добре. Тоді план такий: я сьогодні ж розкидаю все по задачах, ви даєте мені список пріоритетів, і ми починаємо працювати у турборежимі.

— Коли ти хочеш перший апдейт по візуалу? — питаю.

— Через три–чотири дні, — каже вона. — Хоча б чорновий варіант концепції.

— Добре, — киваю. — Три дні я ще можу не спати…

— Я скажу команді, — додає Назар. — Щоб були готові до “активного грудня”.

Ми ще хвилин десять обговорюємо деталі: хто з моїх дизайнерів що переглядає, як будемо обмінюватися проміжними результатами, хто відповідальний за зв’язок із замовником і коли нас чекає перша зустріч з їхніми представниками.

Потім Катя збирає ноутбук, флешку й стоси паперів.

— Перекажіть працівникам, що всі додаткові години роботи будуть оплачені у подвійному розмірі, — каже вона. — Плюс, від результату залежить сума премії на Новий рік.

— Добре, — кажу. — Непогана мотивація.

Вона виходить першою. Залишаємось удвох із Назаром, ще горить світло екрана з жахливим логотипом.

Я дивлюся на нього, потім на логотип.

— Знаєш, — кажу, — якби мені показали тільки це, я б ніколи не повірила, що це зробили професіонали, та ще й гроші за це взяли...

— Добре, що в нас є шанс це виправити. Проте погано, що маємо обмаль часу.

Я забираю свою папку з брифом, ще раз кидаю погляд на поточний кошмар на екрані й вимикаю презентацію. Кімната одразу стає світлішою.

Виходжу в коридор. Офіс гуде, як вулик: телефони, клацання клавіатур, хтось сміється в кутку, хтось свариться з принтером.

Я вдихаю й ловлю себе на думці: здається, цього року я офіційно зустрічаю Новий рік не з мандаринами, а з дедлайнами… 

Ну й нічого. Якщо вже зустрічати свято з роботою — то хоча б із тією, яка може зробити для когось маленьке диво.