Розділ 2.1 Стефа

Стефа

Переговорка… мій улюблений маленький бункер. Скляні стіни, великий стіл, телевізор на стіні, маркерна дошка, де завжди залишаються чиїсь геніальні (чи не дуже) схеми.

Сьогодні на столі не просто бардак. Сьогодні тут офіційно розкладено те, що називається “спадок попередників”.

А якщо без пафосу, це купа файлів, папок, роздруківок і флешка, яка виглядає так, ніби бачила більше, ніж я за свої двадцять п’ять років.

— Добре, — каже Катя, відкриваючи ноутбук. — Почнемо з брифу. Щоб ми всі говорили про одну й ту саму “магію”.

Я обережно підсуваю до себе роздруківку. Перша сторінка:

“Місто новорічних бажань — це не просто проєкт. Це історія про те, як мрії мешканців нашого міста об’єднуються в єдине сяйво на мапі їхніх сердець, утворюючи вогняний пульс надії в урбаністичному просторі”.

Я завмираю десь на слові “пульс”.

— Серйозно, “вогняний пульс надії в урбаністичному просторі”... це як? Це діагноз чи концепція?

Катя сміється.

— Будь ласка, — каже, — дай мені дочитати хоч до другого абзацу, перш ніж знущатися.

Назар, який сидить навпроти з ноутбуком і флешкою, лише трохи підіймає брову, але я бачу, як у нього сіпаються кутики губ.

— Давай далі, — каже він. — Мені важливо зрозуміти, що вони хотіли, перш ніж побачити, що вони зробили.

— Добре, — перевертаю сторінку. — “Мета проєкту: подарувати людям відчуття причетності до дива. Кожен мешканець може поділитися своїм бажанням і, можливо, стати тим, хто здійснить чуже”.

— Оце вже людською мовою, — каже Катя. — З таким можна працювати.

— Ідея хороша, — погоджуюсь. — Але далі… — гортаю. — “Ми прагнемо відобразити дух міста, його пульс, його артерії, наповнені світлом надії, через безкінечну течію вогників у нічному повітрі великого міста”.

Мовчу секунд п’ять.

— Це що? Бриф чи поетичний виступ кардіолога? — нарешті кажу. — Пульс, артерії, течія… ще трохи, і будемо ставити діагноз місту.

— Я хочу це розчути, — відповідає Катя.

— Добре, з текстом розберемось, — підсумовує Назар. — Що по суті?

Я видихаю, збираю думки докупи.

— По суті: є сайт і додаток, де люди можуть писати свої бажання, — починаю. — Можуть додати локацію, тоді це бажання стає маленьким вогником на мапі міста. Не додають локацію, просто з’являється в системі, і йому рандомно вибирається точка на мапі. Усе це ще й транслюється в реальному часі на великій інсталяції в центрі міста.

— Інсталяція у них як описана? — питає Назар.

— Велика світлова конструкція, щось між мапою й стилізацією міста, — гортаю далі. — Кожне нове бажання, це новий вогник. Якщо хтось бере чуже бажання “до виконання”, цей вогник змінює колір. Якщо бажання “виконано”, ще одна зміна кольору або анімація.

— Оце вже цікаво, — каже Назар. — Як мінімум з технічної точки зору.

— І з візуальної теж, — визнаю. — Але зараз, мабуть, буде боляче.

Катя клацає по папці “Design” і виводить на великий екран презентацію попередників. П’ятдесят слайдів.

Першим я бачу логотип. Я завмираю.

На білому фоні синій напис “Місто новорічних бажань” шрифтом, який підозріло нагадує той самий Comic Sans, тільки ще й у “жирному” стилі. Навколо, світло-блакитна неонова обводка, що робить із нього напис з вивіски нічного кіоску. Зверху приліплена “сніжинка”: трикутники, сердечка й зірочки в одному флаконі. Вона блимає на прев’ю, бо хтось додав туди анімацію “мерехтіння”.

— Ну… — обережно починає Катя.

— Ні, — кажу. — Просто ні.

— Ти ж завжди казала, що не буває “ні”, буває “переробимо”, — лагідно намагається нагадати Катя, побачивши мій шок.

— Я помилялася, — сухо відповідаю. — Це… “ні”. Це логотип, який виглядає як заставка до новорічного корпоративу в районному будинку культури.

Назар хмикає.

— А далі? — питає він.

— Далі суцільний біль, — кажу, плацаючи на наступний слайд.

Там варіанти головного екрана сайту… 

Фон — ядерно-синій градієнт, такий, ніби в Photoshop просто потягнули повзунок “синій” до упору. Поверх — сніжинки, які падають так часто, що мені хочеться дістати лопату й розчищати екран. Через це очі погано сприймають інформацію.

Мапа… це просто стокова картинка, яку я точно бачила років десять тому в безкоштовній бібліотеці. Зверху по ній наліплено кілька круглих “вогників” із білою обводкою. Виглядає не як магія бажань, а як графічний висип на мапі.

Кнопка “Написати бажання” — гігантська, кислотно-рожева, з анімацією “дихає”, ще й з блискучою обводкою. Якщо довго дивитися, здається, що це банер “ЗНИЖКИ -90%”, який заблукав на чужому сайті.

— Це… — я на кілька секунд втрачаю дар мови. — Скажімо так: якщо взяти всі новорічні листівки з супермаркету, банери “акція до -70%”, додати трохи болю й поганий смак… вийде саме оце. Будьмо відверті: це не сайт, а злочин проти сітківки ока.

Катя не стримує сміху:

— Вибач, — хитає головою. — Твій шок у погляді… безцінний. Я вже уявляю, що було б, якби ти це сказала при клієнті.

— При клієнті я чемно посміхнуся й скажу: “Ми збережемо основну ідею, але освіжимо візуальну мову відповідно до сучасних трендів”, — пояснюю. — А тут можу чесно сказати, що на це боляче дивитися.

Перегортаю ще кілька слайдів. Картинка змінюється, але суть та сама: однакові синьо-білі відтінки, шаблонні іконки, нуль характеру.

— Вони взяли ідею “місто мрій” і перетворили її на “шаблон із конструктора сайтів”, — підсумовую. — Так, це функціонально. Але це не чіпляє. Ти дивишся й не відчуваєш, що це про твоє місто, твої бажання, твою історію. Виглядає як чергова новорічна листівка з супермаркету.

— Тобто все в смітник? — питає Катя.

— Не все, — зітхаю. — Структурно деякі блоки нормальні. Логіка форм наче теж. Але стилістично… нам доведеться все перероблювати.

— Добре, — киває Катя. — Тоді ми з тобою просто проходимося по всьому візуалу й фіксуємо, що залишаємо, що змінюємо, а що вбиваємо без жалю.