Розділ 1.2 Стефа

Стефа

— Добре, що всі оперативно, — каже директорка. — У нас є… цікава ситуація.

Катя тихенько зітхає. Назар піднімає погляд від столу.

— Отже, — Марія Вікторівна складає руки перед собою. — До нас звернувся дуже великий замовник, який може дозволити собі будь-яку рекламу, будь-який захід, будь-яке шоу.

— Звучить як “буде важко, але дорого”, — сухо коментує Назар.

Марія усміхається куточком губ.

— Приблизно, — киває вона. — Вони три місяці працювали з іншою агенцією над новорічним проєктом. І за три місяці… — вона робить характерну паузу, — м’яко кажучи, нашим попередникам не вдалося їх вразити результатом.

— Ох, — тихо видає Катя.

— Учора ввечері, — продовжує директорка, — вони розірвали контракт. І сьогодні зранку передали нам усе, що в них є: документ із завданням від клієнта, технічні вимоги, шматки коду, 3D-моделі, дизайн-наробки, які так і не довели до живого проєкту. Усе це живе десь на сорок відсотків, але зараз це… — вона злегка зводить брови, — такий собі Франкенштейн. Зібраний із різних частин. Без єдиного бачення.

— А дедлайн? — автоматично питаю.

— Запустити все вони хочуть за тиждень до Нового року, — відповідає Марія. — Щоб люди встигли відчути свято.

У мене в голові сам собою відкривається календар. Сьогодні — перше грудня. Менше місяця на те, щоб доробити цього Франкенштейна, зібрати з нього щось живе, ще й зробити це красивим.

Марія робить ще одну невелику паузу:

— Є нюанс, — додає. — Замовник хоче зробити цю історію сюрпризом для міста. Вони інвестують у “Місто новорічних бажань” як у подарунок для мешканців: інсталяція, сайт, додаток, усе буде безкоштовним для людей. Вже потім, якщо проєкт “вистрілить”, вони, можливо, додадуть туди якісь комерційні інтеграції, статус партнера, рекламу. Але на старті, це чиста історія для міста.

— Тобто рекламну кампанію запускатимуть вже вони, коли будуть готові, — уточнює Катя.

— Саме так, — киває Марія. — Наше завдання — зробити продукт і тримати рот на замку до моменту, коли їхні маркетологи скажуть “поїхали”. Усередині агенції всі можуть знати, що ми працюємо над цим проєктом, проте назва компанії, деталі, будь-які “інсайди” не виходять за межі офісу. Ніяких постів “ой, ми робимо таку класну штуку, чекайте новин”. Ніяких зливів у медіа. Зовні має бути повна тиша.

Я киваю. У голові вже починає складатися картинка: ми — як ті ельфи з-за лаштунків, які мають зробити диво, але сфотографуватися з ним зможуть лише після того, як Санта сам вийде на сцену.

— Що це буде? — питає Назар. — Який формат?

Марія повертається до нього.

— Інтерактивна інсталяція. “Місто новорічних бажань”. Велика світлова конструкція на центральній площі. Люди заходять на сайт або в додаток, пишуть своє бажання. Воно відображається на мапі у вигляді окремого вогника, або “віконця”. Звичайно, якщо людина вказує місцеположення, але це необов’язково. Без локації бажання можуть загоратися в довільних точках. Деякі побажання можуть бути анонімними. Загалом люди зможуть писати, читати, бачити бажання інших, а також брати їх “до виконання”.

Я відчуваю, як щось усередині мене несподівано “клікає”. Це… красиво. Ідея, сама по собі, гарна.

— Також є веб-частина, — додає Катя, — де все це можна бачити онлайн. Для тих, хто не піде на площу, але хоче відчути себе частиною історії. Тобто на сайті та в додатку має бути та сама мапа, що й в інсталяції на площі.

— Усе це вже частково зроблено, — каже Марія. — Але… хаотично. У UX діра. Візуал не цілісний. Технічна частина з блідими коментарями від попередньої команди, які ми ще тільки почнемо розгрібати.

— Скільки документації нам передали? — спокійно уточнює Назар, дістаючи блокнот і щось на ходу занотовуючи.

— Офіційно нам віддали все, — відповідає Марія. — Реально… — знизує плечима. — Подивитесь і скажете. Катя вам усе пояснить детальніше.

— Чудово, — киває він. — Доступ до серверів? Репозиторіїв? (онлайн-сховища, де зберігається весь програмний код проєкту)

— Вже домовляємось, — додає Катя. — Вони обіцяли надати все до кінця дня.

Я киваю. У голові вже починає складатися схема:

 — ребренд усього візуалу,

— структура екранів,

— стилі для “бажань”,

— і як не перетворити все це на “новорічні шаблони з фотостоку”.

— Гонорар за проєкт, — додає Катя майже урочисто, — дуже хороший. Якщо ми витягнемо, це нам закриє пів року спокійного існування. Також, — переводить погляд на мене й Назара, — це буде стрибок і для вас обох.

“Стрибок” — це вона так ніжно називає: “або полетите, або гепнетеся”.

— Тому, — Марія дивиться прямо на нас із Назаром, — Стефо, ти ведеш дизайн. Назар розробку. Ви працюєте в зв’язці, подобається вам це чи ні. Якщо хтось провисає, падає весь проєкт.

Чудово! Командна робота рівня: “Якщо хтось впаде в яму, другий стрибає слідом — за компанію”.

— Питання? — додає вона.

Я ковтаю першу реакцію: “А можна проєкт, де просто банери, і на тобі не висить велетенська відповідальність?” 

Але якщо відверто, проєкт, звичайно, цікавий, проте дедлайни… це просто жесть… Попередня фірма за три місяці не впоралася, а ми маємо всього місяць…

— Нам треба побачити технічні деталі, отримати доступ і бриф, — каже Назар. — Щоб ми могли почати.

— Як я вже казала, все повинні передати до кінця дня, — відповідає Катя.

— Дедлайн. Запуск за тиждень до Нового року, — нагадує Марія. — Але в реальності ви маєте вийти на стабільну версію раніше, щоб було що тестувати.

— Тобто фактично три тижні, — підсумовує Назар.

Я в голові ділю цей час на етапи: брифінг, рев’ю, концепція стилю, адаптація всього, що можна врятувати, вбивство того, що не можна, прототипи, узгодження, фінал…

Так. Це. Буде. Жесть.

— Бачу ваше невдоволення, проте… — каже Марія, складаючи руки на столі, — ми вже сказали їм “так”. Контракт на фінальній стадії, юристи щасливі. Тож варіант “ой, ми передумали” не обговорюється. — Вона ледь усміхається. — Питання не в тому, беремо ми це чи ні. Питання, як зробити й не зганьбитися.