Розділ 1.1 Стефа

Стефа

Якщо чесно, керівниця з мене така сама, як і з кота сторож на складі. Тобто, теоретично — можливо. Практично — всі відволікаються на очі й хвіст.

Минув місяць, відколи мене підвищили до керівниці дизайн-відділу, а я досі щоранку перевіряю, чи не наснився мені той момент, коли Марія Вікторівна урочисто сказала: «Стефанія, час відповідати не тільки за гарні картинки, а й за тих, хто їх малює».

І що ми маємо? Зараз 13:07, і я відповідаю за те, що в мене третя кава за день, і живі лише двоє дизайнерів із трьох.

— Аліно, — тихо кажу, не відводячи погляду від монітора, читаючи прохання та скарги, якими засипали нашу електронну пошту. — Якщо ще хоч один клієнт напише «зробіть, будь ласка, шрифт більш святковим», я почну надсилати їм контакти психотерапевтів.

— А можна мені теж контакт? — озивається Аліна з сусіднього столу, саме вона все це й розгрібає. — Бо я вже втретє роблю їм “святковий”: міняю шрифти, кольори, обводки, а вони все одно пишуть, що “не відчувають новорічного настрою”.

Вона повертається до мене на стільці. Їй двадцять два, і вона щиро вірить, що бриф — це нормальний документ із чітким завданням від клієнта, а не міфічний звір, про якого всі говорять, але ніхто толком не бачив. Оскільки вона нещодавно почала працювати як молодший дизайнер після стажування, то відповідає за всі маленькі проекти.

— Ти вже й так зробила дуже якісно, — кажу. — Якщо вони хотіли “атмосферу дитячих новорічних свят”, треба було так і написати. А не надсилати нам макет із шрифтом Comic Sans без нормального брифу, та потім чекати, що ми телепатично зрозуміємо їхні дитячі травми.

Аліна фиркає.

— Не згадуйте цей шрифт, — сумно кидає Макс із кутка, де воює з анімацією. — Коли я тільки починав працювати, перші замовлення брав на фриланс-біржах. Так от, один клієнт попросив “щось миле, як у дитинстві”... я два тижні робив сніг, гірлянди й банери з Comic Sans. Бо він хотів саме цей шрифт. У мене досі смикається око, коли згадую.

— Максе, — кажу, — ти ж знаєш: якщо хоч один клієнт дізнається, що ти вмієш робити милий сніг, ми до кінця зими з офісу не вийдемо.

— Ти ж зараз тут головна, — нагадує він. — Тож у твоїх силах тримати це під грифом «секретно».

Я, як справжня відповідальна керівниця, роблю ковток холодної кави й відкладаю відповідь на потім.

Потягуюся, озираючись навколо.

Наш офіс — це мікс скляних перегородок, живих квітів, моніторів, на яких вічно відкрито безліч різних програм, і людей, які знають різницю між RGB та CMYK, але не завжди пам’ятають, коли востаннє нормально спали.

І тепер за декого з них відповідаю я. Офіційно, за дизайн-команду. Проте чомусь ніхто мене не попередив, що я також відповідальна за їх нерви, дедлайни й за те, щоб ніхто з них не кинув усе й не пішов в “усвідомлене життя”: йогу, випікання пряників і блог “я колись теж працював в офісі”.

Переводжу погляд на монітор. Відкриваю дашборд із задачами, велика дошка, де видно все, над чим ми зараз працюємо. У голові я давно поділила ці задачі на три категорії: «пожежа», «горить, але не сильно» і «просто тліє». Так мені легше переживати робочі дні й не лягти в неврологію.

Я саме намагаюся вирішити, чи можна перекинути одну з макетних задач на фрилансера, коли в корпоративному месенджері спливає повідомлення:

Марія Вікторівна: “Стефо, через 10 хв до мене в кабінет. Ти, Назар, Катя.”

Серце робить невеличке «тук». 

По-перше, коли директорка пише по імені, без “будь ласка”, — це серйозно. По-друге — Назар. Його ім’я для мене як холодний душ.

— Щось сталося? — цікавиться Аліна, яка, здається, чує, як у мене в голові все починає тріщати.

— Марія викликає, — відповідаю. — Разом із Назаром та Катею.

— Ого, — піднімає брови Макс. — Велика ліга.

— А що не так із Назаром? — щиро дивується Аліна. — Він же такий самий, як і ти, за статусом… теж керує відділом.

— Так, проте він, керівник дев-відділу, — кажу урочисто. — Людина, яка каже фразу «давайте менше анімацій, бо це навантажує систему», без тіні сорому.

— Але він завжди аргументує, — каже Макс. — І взагалі, якщо він просить менше, значить, ми десь переборщили.

— Зрадник, — шепочу я.

Макс посміхається й знову заривається у свою таймлайн-лінію (це монтажна лінія в програмі, де по часу розкладені кадри, ефекти й рух, щоб бачити, що й коли відбувається).

Я відкриваю календар: у нас немає ні нових проєктів, ні ініціатив, про які б я не знала. Чому тоді Назар? Чому я? Чому саме зараз?

Підводжуся, випрямляю спину, поправляю волосся, яке чомусь живе власним життям, і кажу:

— Я пішла дізнаватися, скільки ще нервових клітин мені доведеться віддати компанії до Нового року.

— Принесіть нам хороший проєкт! — просить Аліна. — Я хочу щось красиве, а не банери «знижка -50%».

— Якби я могла це контролювати, я б давно замовила собі життя, де в нашій CRM (програма, де зберігаються всі клієнти, проєкти й задачі) не клієнти з “акціями”, а тільки цікаві та різноманітні проєкти, — відповідаю й виходжу в коридор.

Поки йду до кабінету директорки, намагаюся заспокоїти свою нервову систему. Глибокий вдих — видих. Я ж тепер не просто дизайнерка. Керівники не мають виглядати так, ніби от-от підуть у відпустку без зворотної дати…

Я стукаю й чую її стандартне:

— Заходьте.

Кабінет Марії Вікторівни — це окрема екосистема: велика світла кімната зі скляною стіною на коридор, сучасний білий стіл, тонкий ноутбук, ще один монітор збоку, пара крісел. І при цій естетиці є кілька речей, які абсолютно ламають картинку: на підвіконні сидить гумове жовте каченя в золотій короні, поряд — кактус у горщику з написом «Boss level», а на стіні висить постер: «Design is thinking made visual».

Сучасний офіс, дорога техніка… і каченя-королева. Якщо коротко — то ось така наша реальність…