частина 1

15 січня, Лос-Анджелес, контора приватного детективного агентства.

Семюель Ларс страждав: у нього боліла голова. Різдвяні свята минули, наче сон, не залишивши після себе нічого гарного. Вартісних клієнтів давно не було, то все по дрібницях, і грошей відповідно теж так само, по дрібницях. А хотілося більше, він стільки працював, заробляючи собі ім'я, щоправда, його агентство не займалося нічим серйозним: розлучення, стеження за працівниками, не більше. У кримінальний світ Семюель лізти не хотів. Нехай на цьому терені менше грошей, зате й побічних ефектів якомога менше. Хоча глибоко в душі Семюель вважав себе учнем Шерлока Холмса і послідовником його дедуктивного методу. Хоча зовні він нагадував персонаж зовсім іншої книги. Звісно, одягнений він зовсім інакше: джинси, футболка, світшот, а ось риси обличчя і головне вуса, оригінальні, в наш час такі величезна рідкість. Швидше його вуса можна було назвати унікальними, вони точнісінько були схожі на вуса Рета Батлера, та й у загальних рисах Семуеля прослизало щось схоже, то погляд, то жест, то єхидна посмішка. Задзвонив дзвіночок над вхідними дверима і він стрепенувся, надаючи собі впевненого вигляду дуже зайнятої людини. Секретарка, яка працювала і на нього, і на адвоката, чия контора знаходилася в сусідній кімнаті, ввела до нього відвідувачку.

З першого погляду Семюель здогадався, що мадам при грошах і їй зраджує чоловік. Визначити товщину гаманця і справу, з якою до нього прийшли з першого погляду, було для нього перевіркою його методу дедукції й, треба сказати, він рідко помилявся. І цього разу він теж мав рацію. Жінка, яка увійшла слідом за секретаркою, явно одягалася в дорогих, фірмових магазинах. Сіро-блакитний светр від Zara, чорні джинси з останньої колекції Calvin Klein, ботильйони від geox. Семюель добре знався на жіночій моді, у його бізнесі це приносило користь. Щоправда, місис Долгадо не була достеменно впевнена у зраді, але кілька доказів у неї було. Вона чітко й точно виклала суть справи, надала наявні докази й попросила:

- Дістаньте мені факти, точні, я маю знати, зраджує мені чоловік чи в мене вже виникла параноя.

Семюель припустив, що в таких жінок параної просто не буває, надто владно й упевнено вона виглядала, але чемно посміхнувся і запитав:

- Де ви живете, як звуть вашого чоловіка і де він працює? Його фото ви з собою взяли?

- Звичайно взяла.

Витягнувши з сумочки пачку фото, вона недбало кинула її на стіл. Семюель узяв фото, почав переглядати. З фотографій на нього дивився вродливий чоловік, ну дуже схожий на Шона Біна з улюбленого багатьма "Володаря перснів", тільки цей чоловік набагато молодший за сьогоднішнього Шона, і колір волосся в нього інший, і очі зовсім не такі. Але якщо особливо не придивлятися, то переплутати можна дуже легко! На одному фото він запнувся і здивовано подивився на жінку:

- Ваш чоловік коп?

- Так, вас це бентежить?

- Не те щоб дуже... - почав здалеку Семюель.

- Скільки? - коротко запитала вона.

"Ого, дамочка при грошах, - подумав детектив, - як би не продешевити" Він, не поспішаючи, взяв олівець і на аркуші паперу написав суму, подав і аркуш, і олівець жінці. Вона подивилася, кивнула і сказала:

- Я згодна. Що далі?

- Залишаєте ваші контакти, адресу і чекаєте, за два тижні я вам зателефоную.

***

Початок вересня, шість місяців до, місто Хіллі Валле, штат Орегон.

Гучний звук мотора машини, що під'їхала, змусив її відірвати погляд від монітора. Вона з насолодою потягнулася, помасажувала повіки та мигцем глянувши на годинник, пішла зустрічати чоловіка. Поки вона спускалася сходами, він встиг поставити машину і вони зустрілися біля вхідних дверей. 
- Орлін, люба, ти чому не спиш? - запитав Кахір, який явно не очікував її побачити.

- Запрацювалася, - втомлено посміхнулася вона, - почула шум машини та тільки тоді подивилася на час. А ти пізно, знову багато роботи?

- Як завжди, - він усміхнувся й обійняв дружину.

- Я скучила, - сказала вона, міцно до нього притискаючись.

- Я теж. Ми з тобою багато працюємо, тому й мало часу проводимо разом.

- Я можу зробити перерву на вихідних, можемо кудись з'їздити.

- Вибач, у мене дуже багато роботи, не вийде. - він відсторонив її від себе, поцілував у ніс і подивився в очі з винуватим виглядом.

- Вечеряти будеш, - спокійним, майже байдужим голосом, запитала вона.

- Ні, я не голодний. У душ і спати.

- Добре, - Орлін кивнула, - намилити тобі спинку?

- Вибач, люба, не цього разу.

Він поцілував її у висок і попрямував до сходів. Вона подивилася йому вслід. Так, не цього разу. Таке траплялося дуже часто в останній рік. Вона багато працювала, просто з головою поринула в роботу. Написання докторської, новий проєкт, започаткований її лабораторією, займали майже всі думки та саме вона, найчастіше відповідала чоловікові цією фразою і тепер він повертає її бумерангом. "Так мені й треба", - подумала Орлін, піднімаючись сходами слідом за чоловіком.

Вона теж прийняла душ, їхній величезний двоповерховий будинок міг похизуватися не однією ванною кімнатою і великою кількістю кімнат, за бажання можна взагалі не зустрічатися і не бачити одне одного тижнями. Але вони так ніколи не робили, завжди спали в одному ліжку у великій спальні на другому поверсі. Коли вона зайшла в спальню, чоловік уже спав або удавав, що спить. Вона мовчки лягла поруч, загасила світильник і дуже швидко заснула.

Зранку вони зустрілися за сніданком. Орлін смажила панкейки і їхній ванільний аромат заповнив увесь перший поверх будинку.

- А чому ти  сама готуєш? - поцікавився Кахір, сідаючи за стіл. - Де наша Фрекен Бок?

- Скільки разів я просила тебе так її не називати? - обурилася Орлін, спритно перевертаючи черговий панкейк.

- Але все ж таки?

- У неї захворів чоловік, його забрали в лікарню, вона попросила відпустку.

- Сподіваюся, нічого серйозного? - Кахір налив собі кави й потягнувся за панкейком.