Частина VІІІ. Архів поцілунків

Архіви зазвичай пахнуть пилом, папером і чужою впевненістю, що життя можна розкласти по папках.

Юлія в це не вірила.

Життя не розкладається по папках. Воно вивалюється з них у найгірший момент, губить дати, плутає підписи, залишає плями кави на документах, ховає головні докази в кишенях старих курток і вперто не підписує найважливіше. У житті може бути сто фотографій із дня народження людини, яка тобі байдужа, і жодного нормального знімка з чоловіком, чий поцілунок досі живе в шиї, зап’ясті й пам’яті губ, як незаконний квартирант без договору оренди.

Після зустрічі у волонтерському центрі Юлія довго не могла повернутися до звичного режиму.

Не тому, що звичного режиму справді існувало багато. Її звичний режим тепер складався з текстів, інтерв’ю, кави, сирен, повідомлень від мами, періодичних дзвінків Олександра, фотографій Максима, кімнатної рослини Степана, яка дивилася на неї з підвіконня як маленький зелений прокурор, і внутрішньої необхідності щодня доводити собі: вона не просто вижила, вона ще й функціонує.

Функціонування — дуже зручне слово.

Воно не обіцяє щастя. Не вимагає радості. Не ставить непристойних питань на кшталт: “А ти взагалі хочеш так жити?” Воно просто означає, що людина встала, почистила зуби, відповіла на листи, купила хліб, здала текст, не зламалася під час розмови й не написала колишньому-не-колишньому о третій ночі: “Приїдь, бо моя гордість заснула, а я ще ні”.

Після волонтерського центру її функціонування дало збій.

Олександр знову став не тільки голосом у телефоні.

Не тільки повідомленням.

Не тільки “живий”, “буду”, “не зникну”.

Він став тілом у просторі. Рука на коробці. Погляд через генератор. Подих біля чорного входу. Пальці на холодній підлозі між двома спальниками. Поцілунок, який не був ні прощанням, ні початком, а чимось набагато небезпечнішим: доказом, що все ще можливо.

А можливість іноді страшніша за кінець.

Кінець має форму. Йому можна поставити крапку, закрити файл, прибрати фото, сказати друзям: “Ми розійшлися”, випити вина, купити нову білизну, змінити зачіску і зробити вигляд, що переродилася, хоча насправді просто підстригла травму на три сантиметри.

Можливість не дає такої розкоші. Вона стоїть у дверях, усміхається, приносить запах його куртки й питає: “Ну що, ризикнемо ще раз?” І ти не знаєш, чи це другий шанс, чи красиво оформлена повторна травма.

Олександр поїхав із вантажем і справді написав.

Не через два дні, як обіцяв план, а ввечері наступного.

“Ми доїхали. Машина жива, я теж. Ніна може пишатися, коробки майже не постраждали.”

Юлія прочитала й усміхнулася.

“Майже?”

“Одна коробка з чаєм отримала психологічну травму, але тримається.”

“Як ми всі.”

“Так. Тільки в неї хоча б є термін придатності.”

Юлія засміялася так голосно, що Марта, її сусідка, зазирнула в кімнату.

— О, — сказала вона. — Це він?

— Хто?

— Не прикидайся. Той, через кого ти іноді дивишся на телефон так, ніби він або врятує світ, або доб’є тебе остаточно.

— У мене багато таких контактів.

— Ні. Один. Інші не змушують тебе посміхатися з виразом “я зараз його вб’ю, але ніжно”.

Юлія поклала телефон екраном донизу.

— Ви з мамою проходили один курс?

— Я жінка. Це базова комплектація.

— Чудово. Ще одна тітка Ліда в моєму житті.

— Я не знаю, хто це, але відчуваю повагу.

Після волонтерського центру Юлія почала записувати їхні поцілунки.

Спершу це сталося випадково.

Вона відкрила файл “Місто наших поцілунків” і намагалася продовжити розділ про чужі міста. Але замість речень про Київ, Дніпро, чужі ліжка й порожнечу пальці самі написали:

“Перший поцілунок — стара липа біля парку. Лавка з написом ‘Лєна, прости’. Свідки: липа, голуби, майже вся історія міста і, можливо, майбутня версія мене, яка вже тоді мала б знати, що все це погана ідея”.

Юлія зупинилася.

Прочитала.

Потім написала нижче:

“Другий — там само. Для точності дослідження. Об’єкт дослідження нахабний, але перспективний”.

Вона засміялася.

Потім відкрила нову сторінку й назвала її:

“Архів поцілунків”.

Це прозвучало смішно.

Трохи пафосно.

Трохи непристойно.

І дуже точно.

Бо поцілунки були їхніми документами.

У них не було спільної квартири. Не було офіційного статусу. Не було фотоальбому з подорожей, де вони стоять біля моря, усміхаються й обіймаються так, ніби майбутнє — це туристична послуга з включеним сніданком. Не було річниці, яку легко рахувати. Навіть розставання у них не було нормального — лише вокзал, валіза і вперте небажання назвати біль його іменем.

Зате були поцілунки.

Біля липи.

На сходах її під’їзду.

На лавці під поглядом фіранок.

У майстерні, де пахло мастилом і небезпечним бажанням.

На балконі, який не був пристосований до великої любові, бо радянська архітектура, як Юлія давно підозрювала, проектувалася людьми без фантазії щодо чужих тіл.

У підвалі — не поцілунок у губи, а в скроню, тихий і майже священний, серед банок з консервацією, де огірки мали більше самовладання, ніж більшість людей.

На вокзалі — той, що болів.

У волонтерському центрі — той, що не обіцяв, але повертав дихання.

Вона писала все.

Місце.

Дата, якщо пам’ятала.

Погода.

Свідки.

Рівень сорому.

Рівень бажання.

Рівень катастрофічності.

Саркастичний висновок.

Це було не схоже на роман. Більше на протокол. Науково-польове дослідження руйнування двох дорослих людей через географію, війну, гордість і погано контрольовану хімію.

Перший запис вона оформила так:

“№1. Стара липа. Статус: історичний. Обставини: спека, парк, лавка, критична концентрація недомовок. Свідки: липа, голуб-мафіозі, можливо, невидимий дух тітки Ліди. Наслідки: порушення дихання, тимчасова втрата сарказму, початок проблем, які обидва суб’єкти наївно назвали ‘просто це літо’. Рекомендація: не цілувати людей, якщо не готова потім пакувати сукню у валізу як доказ злочину”.