Частина VІІ. Зустріч у волонтерському центрі

Волонтерські центри пахнуть не героїзмом.

Це дуже важливе уточнення, бо в новинах, репортажах і чужих пафосних постах волонтерські центри часто виглядають як місця, де світло пробивається крізь темряву, люди усміхаються крізь втому, коробки стоять акуратними рядами, а добро організовано за категоріями: крупи — праворуч, ліки — ліворуч, людяність — у кожному кутку.

Насправді волонтерські центри пахнуть картоном, скотчем, мокрими куртками, кавою, яку заварили три години тому й досі вважають питною, дешевим милом, чужими руками, пилом, нервами, старими батарейками, дитячим харчуванням, пластиковими пакетами, потом і чимось таким, що можна назвати “виживанням”, якщо не хочеться говорити прямо: людям дуже страшно, але вони знайшли, куди поставити цей страх, щоб він хоча б носив коробки.

Юлія прийшла туди як журналістка.

Це була офіційна версія.

У неї був диктофон, блокнот, телефон із зарядом сорок два відсотки, прескарта, яку ніхто особливо не питав, і вигляд людини, котра прийшла “підготувати матеріал про роботу волонтерського центру”. Насправді вона прийшла, бо останні кілька місяців відчувала: якщо не торкатися чужої роботи руками, можна втонути у власних текстах. Вона вже написала стільки історій про втрату, що іноді починала боятися: її голос став схожим на коридор лікарні — чистий, уважний, але надто часто поруч із болем.

Центр розташувався в колишньому магазині меблів.

Це додавало ситуації особливої чорної іронії. Колись тут продавали дивани, на яких люди планували дивитися серіали, сваритися через пульт, засинати після роботи й час від часу казати: “Треба б уже поміняти ці подушки”. Тепер на місці виставкових ліжок стояли коробки з консервами, памперсами, спальниками, павербанками, турнікетами, дитячими куртками, книжками для евакуйованих дітей і пачками сухого супу, який виглядав так, ніби навіть апокаліпсис мав кулінарні обмеження.

На стіні ще лишився старий рекламний напис: “Ваш комфорт — наша турбота”.

Хтось із волонтерів підписав маркером нижче: “Комфорт закінчився, турбота тримається”.

Юлія сфотографувала це для себе, не для матеріалу.

— Новенька? — спитав чоловік у помаранчевій жилетці, несучи коробку з написом “дитяче”.

— Журналістка.

— О, співчуваю.

— Вам чи собі?

— Усім. Тут універсальна система співчуття. Хочеш допомогти — бери скотч. Хочеш писати — спершу теж бери скотч. Слова словами, а коробки самі себе не закриють. Ми перевіряли.

Він кинув їй рулон скотчу.

Юлія спіймала.

— Я думала, у мене буде інтерв’ю.

— Буде. Зі скотчем. Він багато пережив, але тримається.

Так вона опинилася за довгим столом, де кілька жінок і двоє підлітків пакували гігієнічні набори. На столі стояли зубні пасти, щітки, мило, вологі серветки, прокладки, маленькі шампуні, креми для рук і пачки одноразових бритв. Кожен пакет був однаковий, але не безликий. Юлія раптом подумала, що в кожному такому пакеті є дивна інтимність: чужа людина отримає мило, відкриє його в якійсь школі, гуртожитку, підвалі, шелтері, чужій ванній, і на секунду її життя стане трохи менш принизливим.

— Клади дві пасти на сімейний, одну на індивідуальний, — пояснила жінка поруч. — Бритви окремо. Шампуні не туди, вони для жіночих наборів.

— А якщо чоловік із довгим волоссям? — спитала Юлія.

Жінка підняла очі.

— Дитино, у нас тут війна, а не салон гендерної справедливості.

Потім подумала й додала:

— Хоча ти права. Клади один нейтральний. Бо якщо чоловік пережив евакуацію з довгим волоссям, він уже заслужив шампунь.

Юлія засміялася.

— Ви тут давно?

— З березня.

— І як?

— Як у пеклі, але з обліком. Пекло без обліку швидко перетворюється на хаос, а хаос не любить бухгалтерію.

Жінку звали Ніна. Вона була колишньою адміністраторкою салону краси, а тепер керувала гігієнічними наборами так, ніби від правильного розташування зубної щітки залежить моральна стійкість країни. Можливо, частково так і було.

Юлія записала кілька фраз у блокнот.

— Не записуй мою дурню, — сказала Ніна.

— Вона якісна.

— Тоді записуй. Я завжди знала, що мій талант оцінять, коли цивілізація посиплеться.

Центр жив навколо них, як великий, втомлений організм.

Хтось кричав:

— Де дитячі шкарпетки на шість років?

— Там, де написано “дитячі шкарпетки на шість років”!

— А де це?

— У коробці без напису, звісно! Не будь наївним!

Хтось сміявся.

Хтось сварився через накладні.

Хтось пив каву з пластикового стаканчика й мав вигляд людини, яка вже давно перетворила кофеїн на окремий орган.

Хтось плакав у кутку, тихо, швидко, професійно, як плачуть люди, котрі не мають часу розвалюватися повністю.

Юлія працювала руками й думала, що волонтерський центр — це дивний храм без ікон. Тут молилися не словами, а сортуванням. Не ставали навколішки, а ставали біля столів. Не просили дива, а клеїли етикетки: “ліки”, “тепле”, “дитяче”, “терміново”, “на фронт”, “для евакуйованих”, “не кидати”.

Особливо боліла остання фраза.

Не кидати.

На коробках її писали про скло, ліки, техніку.

А хотілося писати на людях.

На собі.

На Олександрі.

На Покровську.

Не кидати.

Хоча всі вже когось або щось кинули: дім, вікна, старі меблі, зимові куртки, дерева у дворі, котів, яких не змогли знайти, горщики з квітами, ліжка, де ще лишився запах тіла, чоловіків на вокзалах, жінок у чужих містах, слова, які не встигли сказати вчасно.

Телефон у кишені завібрував.

Юлія витерла руку об джинси й дістала його.

Повідомлення від Максима:

“Як центр? Ти вже врятувала країну чи тільки взяла інтерв’ю у зубної пасти?”

Вона усміхнулася.

“Поки скотч переміг журналістику.”

Максим:

“Скотч завжди перемагає. Він тримає коробки й психіку.”