Частина VІ. Чужі міста, чужі ліжка, своя порожнеча

Чужі міста спершу здаються тимчасовими.

Вони зустрічають тебе вокзалами, запахом дизелю, чужими голосами, оголошеннями, які ти не одразу чуєш, бо всередині ще гримить власне місто. Ти виходиш із автобуса з валізою, рюкзаком, маминим пакетом із пиріжками і виразом обличчя людини, яка твердо вирішила триматися. Потім розумієш, що “триматися” — це не стан душі, а фізична робота. Треба тримати ручку валізи, маму за лікоть, телефон у руці, сльози за очима, голос у горлі, серце десь там, де воно має бути, хоча воно, очевидно, залишилося на вокзалі в Покровську поруч із чоловіком, який написав: “Будь”.

Дніпро зустрів Юлію ранковою метушнею, мостами, мокрим асфальтом після нічного дощу і людьми, які кудись поспішали так упевнено, ніби хоча б у них майбутнє було внесене в календар.

Юлія стояла біля автобуса й дивилася на місто, яке мало стати прихистком. Слово “прихисток” звучало красиво, майже біблійно. Насправді воно означало: спати на чужому дивані, не знати, куди покласти зубну щітку, говорити пошепки в квартирі людей, які щиро раді тебе прийняти, але ти все одно почуваєшся зайвою річчю в їхньому коридорі.

Мамина знайома, пані Галина, жила в старій дев’ятиповерхівці біля дороги. Вона зустріла їх у халаті, з міцними обіймами і таким обличчям, ніби вже давно чекала, що життя почне приносити людей замість новин.

— Заходьте, дівчата, заходьте. Не стійте на порозі, бо поріг у нас старий, він і так бачив достатньо драм.

— Дякуємо, — сказала мама.

— Та що ви. У мене кімната вільна. Точніше, була комора, але ми назвемо її кімнатою, щоб усім було психологічно легше.

Юлія усміхнулася.

Комора справді була кімнатою лише з великої людської доброти. Там стояв розкладний диван, шафа з коробками, прасувальна дошка, стос старих журналів, які ще вірили в рецепти щастя з майонезом, і вікно, що виходило на сусідній будинок. На підвіконні стояв кактус. Він виглядав так, ніби теж переселенець, просто колючий і без документів.

— Ось тут будете ви, — сказала пані Галина. — Тісно, але тепло. У нас тут, знаєте, тепер усі живуть за принципом: аби стіни не питали прописку.

Мама подякувала ще раз. Юлія поставила валізу біля дивана й одразу відчула, як ця валіза стала центром кімнати. Вона стояла там, чорна, подряпана, заповнена речами, які тепер мали виконувати роль дому.

Телефон завібрував.

Олександр.

“Доїхали?”

Юлія подивилася на екран і відчула, як у грудях стало боляче й тепло одночасно. Ненормальна комбінація. Наче хтось налив у рану гарячого чаю.

“Так. Уже в квартирі.”

Відповідь прийшла швидко:

“Квартира нормальна?”

Юлія оглянула комору-кімнату, кактус, прасувальну дошку, диван із покривалом у квіточку, яке, мабуть, бачило більше історичних епох, ніж шкільний підручник.

“Нормальна. Є кактус. Він засуджує мене мовчки.”

Олександр:

“Передай йому, щоб ставав у чергу. Я перший.”

Юлія засміялася. Мама, яка розкладала речі, обернулася.

— Сашко?

— Так.

— Пише?

— Пише.

— От і добре.

Юлія дивилася на телефон.

Олександр:

“Я дійшов додому. Варення вижило. Твоя мама може пишатися.”

Юлія:

“Варення сильніше за нас усіх.”

Олександр:

“Так. У нього немає почуттів.”

Вона довго дивилася на це повідомлення.

Потім написала:

“У тебе є?”

Відповідь не приходила кілька хвилин.

Ці кілька хвилин були довшими за дорогу до Дніпра.

Нарешті:

“Занадто багато. Погана комплектація.”

Вона усміхнулася.

“Тримайся.”

Він:

“Тримаюсь. Ти будь.”

Юлія притиснула телефон до грудей.

Перший день у чужому місті минув у дрібницях. Купити воду. Дізнатися, де найближча аптека. Поставити зарядки. Скласти документи. Перевірити новини. Відповісти родичам. Заспокоїти тих, хто заспокоював тебе. Усміхнутися пані Галині. Не розплакатися, коли вона дала чисту постіль і сказала: “Як удома”. Не сказати, що “як удома” тут не може бути за визначенням, бо вдома залишилися під’їзд, мама ще до виїзду, тітка Ліда, стара липа, кавовий кіоск, його руки й ціле місто, яке не помістилося навіть у валізу.

Увечері Юлія лягла на чужий диван.

Диван був вузький, скрипучий і мав характер людини, яка багато пережила й не збирається робити вигляд, що їй подобаються нові мешканці. Кожен її рух супроводжувався звуком, ніби меблі писали заяву в поліцію. Під ковдрою пахло пральним порошком, не її домом, чужим життям.

Мама спала поруч на розкладачці. Теж чужій. Теж тимчасовій.

Юлія лежала з відкритими очима й дивилася на тінь кактуса на стіні. Кактус у темряві став схожий на маленького озброєного свідка.

Телефон світився в руці.

Олександр не писав уже годину.

Вона відкривала їхнє листування, закривала, відкривала знову, ніби повідомлення могло з’явитися від тиску її погляду. Потім сама написала:

“Ти спиш?”

Він відповів через хвилину:

“Ні. У підвалі. Сирена.”

Юлія сіла на дивані так різко, що той ображено скрипнув.

“Що? Ви всі там? Ти з батьками?”

“Так. Усі. Тітки Ліди нема, тому дисципліна кульгає.”

Юлія заплющила очі.

Він жартував.

Він був у підвалі, а жартував.

Вона написала:

“Я зараз почну ненавидіти тебе дистанційно.”

Він:

“Зручний формат. Не б’єш аптечкою.”

Юлія:

“Я знайду спосіб.”

Олександр:

“Знаю. Ти винахідлива.”

Вона довго тримала телефон у руці. Потім написала:

“Мені страшно.”

Відповідь прийшла не одразу.

“Мені теж.”

І цього було достатньо, щоб вона не розсипалася остаточно.

Перші дні вони писали постійно.

Ранок починався з “живий?”, “жива?”, “як мама?”, “як батьки?”, “є світло?”, “була сирена?”, “що з новинами?”, “ти їла?”, “не бреши, що їла”. Їхня любов перетворилася на систему коротких перевірок існування. Раніше вони говорили про каву, абрикоси, тітку Ліду, його руки, її злість, поцілунки й осінь. Тепер головною еротикою ставало повідомлення “я вдома”. Найніжнішим зізнанням — “зарядив телефон”. Найсексуальнішою рисою чоловіка — здатність вчасно написати “живий”.