Частина ІІ. Перший поцілунок біля місця, яке потім зникне

Того дня Покровськ поводився підозріло красиво.

Саме так поводяться міста, які ще не знають, що колись стануть раною. Вони світяться у вечірньому сонці, пахнуть пилом, гарячим асфальтом і дешевою кавою, дозволяють людям сваритися через дурниці, сміятися біля кіосків, чекати маршрутку по пів години й думати, що життя, звісно, не ідеальне, але принаймні знайоме. Міста не попереджають, що одного дня їхні лавки, дерева, під’їзди й старі парки стануть доказами існування. Вони просто стоять собі, тримають у собі чужі секрети й дозволяють закоханим ідіотам робити вигляд, що в них усе під контролем.

Юлія того дня теж робила вигляд.

Вона прокинулася з твердим наміром бути розумною жінкою. Це був небезпечний намір, бо розумні жінки, як правило, починають ранок із кави, планів і самоповаги, а закінчують тим, що стоять перед дзеркалом у третій сукні й кажуть собі: “Мені байдуже, як я виглядаю”. Після цього ще двадцять хвилин поправляють волосся.

Юлія не збиралася вражати Олександра.

Абсолютно.

Вона просто вдягла легку сукню кольору теплого молока, бо була спека. Просто підвела очі тонкою лінією, бо мала право виглядати живою. Просто вибрала сережки, які колись купила в Дніпрі, бо вони “випадково” пасували до шиї. Просто розпустила волосся, а потім зібрала його не до кінця, щоб кілька пасм падали на обличчя. Просто нанесла краплю парфумів на зап’ястя, бо це, як вона пояснила своєму відображенню, не романтична підготовка, а базова гігієна цивілізованої людини.

Відображення мовчало.

Дзеркало взагалі було нахабною річчю. Воно показувало не тільки обличчя, а й те, що людина намагається приховати від себе. Наприклад, очі Юлії. Вони сяяли. Не по-університетськи, не від інтелектуальної гордості, не від майбутнього матеріалу про локальну ідентичність. Вони сяяли так, як сяють очі в дівчини, котра ще вчора казала, що “між нами нічого немає”, а сьогодні перевіряє, чи достатньо випадково оголене плече.

— Дурепа, — сказала Юлія дзеркалу.

Дзеркало погодилося.

З кухні долинув голос мами:

— Юлю, ти з ким там розмовляєш?

— З реальністю.

— І що вона каже?

— Що в неї до мене претензії.

— Передай, хай стає в чергу.

Мама сьогодні була в ударі. Власне, мама була в ударі майже завжди. Вона могла одночасно варити борщ, сварити політиків, шукати сіль, згадувати молодість і морально розкладати життя доньки на складові частини. За це Юлія її любила, хоча іноді хотіла здати в музей як надто активний експонат материнської інтуїції.

Коли Юлія вийшла на кухню, мама глянула на неї поверх чашки.

— Гарна.

— Дякую.

— Дуже гарна.

— Мамо.

— Що “мамо”? Я просто констатую. У цій квартирі ще можна констатувати, чи вже треба подавати письмовий запит?

— Я просто гуляти.

— Звісно. У нас усі так просто гуляють: із сережками, парфумами й обличчям “я майже не нервую”.

— Я не нервую.

— Та я бачу. Ти така спокійна, що в мене чайник хвилюється за тебе.

Юлія взяла зі столу яблуко, щоб зайняти руки.

— Олександр просто запропонував пройтися.

— Олександр просто запропонував пройтися, — повторила мама з тією інтонацією, якою лікарі, мабуть, повідомляють діагноз, коли пацієнт ще думає, що це нежить.

— Не починай.

— Я не починаю. Я продовжую мовчати.

— Ти не вмієш мовчати.

— У мене талант до коментарів. Не закопувати ж його в землю.

Юлія сіла на стілець, відкусила яблуко й одразу пошкодувала: їсти не хотілося. У животі було дивне легке хвилювання, таке, ніби туди заселилися маленькі дурні пташки й тепер влаштували нараду щодо її особистого життя.

— Він хороший хлопець, — сказала мама.

— Ти це вже казала.

— Бо ти не почула.

— Я чую.

— Ні. Ти аналізуєш. Це інше.

Юлія закотила очі.

— Ти хочеш видати мене заміж за першого чоловіка, який приніс мені каву?

— Ні. За першого, який дивиться на тебе так, ніби ти не просто язиката проблема, а його улюблена язиката проблема.

— Це не підстава для шлюбу.

— Для шлюбу взагалі мало що підстава. Люди одружуються з набагато гірших причин. Наприклад, бо “вже час”, бо “всі питають”, бо “у нього квартира”, або бо “він не п’є”. А потім виявляється, що не п’є він тільки воду.

Юлія засміялася, хоча не планувала.

— Ти страшна людина.

— Я досвідчена людина.

— Це не одне й те саме?

— У нашій країні часто так.

Вони помовчали. За вікном хтось завів стару машину. Машина кілька секунд кашляла так, ніби її повернули з того світу без згоди, потім усе-таки ожила. Десь у дворі тітка Ліда голосно пояснювала комусь, що нормальні люди не свердлять стіни о восьмій ранку, хоча час був уже майже одинадцята. Для тітки Ліди будь-який шум був о восьмій ранку, якщо їй не подобався.

— Тільки не поспішай, — раптом сказала мама тихіше.

Юлія підняла очі.

— З чим?

— З тим, що болить найдовше.

Це було не схоже на мамині жарти. У таких фразах вона ставала іншою: не командиркою кухні, не володаркою каструль, не жінкою, яка могла перемогти чергу в поліклініці одним поглядом, а просто матір’ю, що колись теж була молодою, теж чекала, теж вірила, теж помилялася.

Юлія хотіла сказати щось легке. Не змогла.

— Я ж просто гуляти, — сказала вона вже м’якше.

Мама усміхнулася.

— Усі великі дурниці починаються з “просто”.

Коли Юлія вийшла з під’їзду, Олександр уже стояв біля лавки.

Він був у світлій футболці й розстебнутій сорочці, рукава закочені до ліктів. Волосся трохи скуйовджене. На зап’ясті годинник. У руках — два пластикові стаканчики з кавою. Поруч тітка Ліда поливала квіти біля під’їзду з таким виглядом, ніби випадково опинилася на передовій любовного фронту й тепер несе важливу службу спостереження.

Олександр побачив Юлію й на мить замовк.

Це було дуже приємно.