Місто на погості

На вулицях було гамірно. По проспекту носилися маршрутки, порушуючи правила та розповсюджуючи сморід з вихлопних труб, люди спішили з роботи додому, біля барів вже з’являлися перші гуляки — все ж таки вечір п'ятниці. 

В будь-який інший день вся ця метушня могла б роздратувати Ганну, але не сьогодні. Її думки були не тут. Вони, випередивши тіло, вже дісталися старого цвинтаря недалеко від центру міста, де цього вечора Ганна має змінити свою долю — повернути коханого.  

Цей цвинтар дівчина дуже добре знала — майже кожна стежка поміж старих поховань була ходжена нею не раз. Величні, хоч і напівзруйновані та помальовані фарбою з балончиків склепи не раз ставали прихистком для її думок. Скульптури скорботних янголів, що охороняли могили у найстарішій частині кладовища, вже були для Ганни добрими знайомими, нехай холодними та мовчазними. 

Ще з підліткових років дівчину тягнуло сюди. Незмінність цвинтаря приваблювала її, змушувала хоча б на якийсь час забути про швидкоплинність та шалений темп життя, за яким Ганна не встигала, як би не намагалась. 

Але дещо у цьому добре знайомому місці продовжувало дивувати її із разу в раз. Щойно дівчина заходила в ворота кладовища, шум проспекту, який відділяв звідси лише з десяток метрів, майже повністю зникав. Температура повітря поступово знижувалася — чим далі Ганна йшла по центральній алеї, тим холодніше ставало. Пояснення цьому або не існувало, або дівчина його не знала.

І ось знову — вона дісталася до цього тихого, прекрасного попри занедбання місця і вже біля воріт відчула приємну прохолоду. Трохи сповільнивши темп, дівчина перетнула кордон величезного міста мертвих, але йти далі не поспішала. Вона знала, — якщо не привітатись з охоронцями цвинтаря, все може піти геть не так, як вона задумала. 

— Добрий вечір, — промовила Ганна трохи невпевнено. Вона ніколи не знала, яких саме слів очікують душі покійників, що їх хазяїн кладовища обрав для охорони своїх кордонів, — я сьогодні не надовго, але у мене є важлива справа, маю просити допомоги в хазяїна та двох душ, дозволите зайти?

Вона почула, як легенький вітерець пошарудив у пожовклому листі дерев біля найближчої до воріт могили. Серед цілковитої тиші цей звук, що досить швидко зійшов нанівець, здався дівчині неприродним. Або надприродним. Вона сприйняла його за згоду й пішла далі. 

Стару та нову частини кладовища розділяла широка алея, що вела до братської могили часів Другої світової. Над могилою височів білий кам’яний обеліск, настільки величезний, що його було видно навіть з проспекту. 

Якщо прийти сюди вперше та звернути від обеліска направо, можна навіть не зрозуміти, наскільки давнє це місце. Права дорога вела у нову частину цвинтаря, де поховання датувалися починаючи з 40-х і закінчуючи 70-ми роками минулого століття, коли цвинтар закрили. Могили тут виглядали звичайно і не викликали інтересу — металеві огорожі з облізлою фарбою, майже однакові пам’ятники з вицвілими фото. З моменту останніх поховань пройшло вже півстоліття, і цього часу виявилось достатньо, щоб про небіжчиків забули їхні родини. 

Ганна теж до них не пішла. Біля братської могили дівчина звернула наліво, адже її шлях лежав до старого кварталу міста мертвих, що розкинувся навколо такої ж старої церкви. Саме там були розкішні склепи багатих родин міста і могили з найгарнішими скульптурами та пам’ятниками, на багатьох з яких вже було важко розгледіти імена покійних. 

Біля самої церкви знаходилися найдавніші поховання найзаможніших містян. Ганна прямувала до одного з них — більш як двохсотлітньої могили циганського барона. Сплутати її з якоюсь іншою було неможливо, і не через пишність чи незвичайне оздоблення — лише на цій могилі, незважаючи на її поважний вік, завжди були свіжі квіти, а іноді й пляшки дорогого алкоголю, цигарки та інші речі, які люди зазвичай беруть із собою радше коли йдуть у гості, а не на цвинтар. 

Цього разу на могилі барона теж лежав подарунок — широкий золотий ланцюжок з медальйоном. Той, хто його сюди приніс, точно не поскупився. Ганна навіть не подумала торкнутися його чи ще гірше — взяти собі. Вона знала, що хазяїн цвинтаря не потерпить крадіжки. Як саме буде покарано крадія, вона лише здогадувалась, але перевіряти не хотіла.

Натомість вона дістала з рюкзака свій подарунок — пляшку хорошого рому та коробку дорогущих сигар. Дівчині не було шкода лишати їх на могилі барона, адже справа, у якій вона прийшла, була надважливою. 

— Вітаю, хазяїне, — звернулась Ганна до пам’ятника, — я принесла тобі закуп, бо маю просити допомоги в твоїх підданих, в покійників. Дозволь звернутися до них та не дай цвинтарним бісам завадити мені.

Хвилину вона стояла мовчки, прислухаючись. Але нічого незвичного не відбулось. Що ж, принаймні це не відмова. 

Ганна попрямувала до могил, які намітила для ритуалу вже давно. Кілька хвилин, кілька поворотів ледь помітною стежкою і ось вони — дві могили, що туляться одна до одної, чоловік та дружина, поховані у 1924 році в один день. На надгробних пам’ятниках не було нічого, крім дат та імен — Мельник, Ганна та Олексій. Ті ж імена, що носили вона та її коханий, для якого вона стала просто колишньою. 

Ганна не змогла цього стерпіти. Лише думка про його повернення, нехай і проти волі, не давала їй впасти у відчай. Як він міг? Зрадник, боягуз, брехун. Навіть якщо він не буде кохати її все життя, після привороту щасливої долі не матиме.

— Як не поверну, то хоч помщуся, — вирішила Ганна.