Розділ 6. Карта під землею

Вони довго мовчали.

Архівна лампа світила жовтим колом на столі, і креслення станції Братська лежало посеред нього, як щось живе. Старий папір трохи хвилювався від протягу, ніби дихав.

Марта провела пальцем по одній із тонких ліній.

— Якщо це переходи…

— …то вони не для поїздів метро, — сказав Ярослав.

— А для чого?

Він не відповів одразу.

Бо відповідь уже з’явилася — і була надто очевидною.

— Для версій міста.

Марта підняла очі.

— Ти думаєш, це не технічні тунелі?

— Подивись.

Він повернув креслення.

Біля трьох тонких ліній була маленька позначка.

Не номер.

Не технічний код.

Лише знак.

Коло.

І три промені.

Марта завмерла.

— Я бачила це.

— Де?

— У шарах.

Ярослав кивнув.

— Я теж.

Цей знак з’являвся раніше.

На стіні двору.

На фотографії.

На карті, яку дав Петро.

Марта обережно закрила папку.

— Ми повинні сфотографувати це.

— Навіщо?

— Якщо систему змінять…

— …документи можуть зникнути, — закінчив Ярослав.

Вона дістала телефон.

Клац.

Ще один кадр.

Креслення.

Станція.

Тунелі.

Знак.

Коли вона опустила телефон, Ярослав відчув дивну річ.

Ту саму.

Ледь помітну.

Наче в повітрі щось змінилося.

— Марта.

— Що?

— Ти чуєш?

Вона прислухалася.

Тиша архіву була глибокою.

Старі стіни.

Далекі кроки в коридорі.

І ще…

Щось нижче.

— Це труби? — тихо спитала вона.

Ярослав похитав головою.

— Ні.

Звук повторився.

Далекий.

Глухий.

Наче метал ковзає по металу.

— Потяг, — сказав він.

— Метро тут поруч.

— Ні.

Він подивився на креслення.

— Це знизу.

Марта нахмурилася.

— Ми на третьому поверсі.

— Саме тому.

Звук став трохи голоснішим.

І раптом затих.

Наче щось зупинилося.

Ярослав дивився на карту.

І раптом зрозумів.

— Марта.

— Що?

— Ми не перші, хто знайшов це.

— Очевидно.

— Ні.

Він постукав по папці.

— Я маю на увазі зараз.

Вона повільно підняла голову.

— Ти думаєш…

— …що станція відреагувала.

Марта мовчала.

Вона дивилася на креслення так, ніби воно могло рухатися.

— Ярослав.

— Що?

— Якщо ці тунелі ведуть у шари…

— Так.

— Тоді станція не просто між Контрактовою і Поштовою.

— …

— Вона між версіями Києва.

Він повільно кивнув.

— Саме так.

Марта подивилася на карту.

— І ці три тунелі…

— …

— …можуть вести в різні версії міста.

Ярослав відчув холод.

— Або вони ведуть не туди.

— Куди?

Він відповів тихіше.

— Не в інші версії.

— …

— А в інші рівні системи.

Тиша в кімнаті стала майже фізичною.

Марта закрила папку.

— Добре.

— Що?

— Ми знаємо, що станція існує.

— Так.

— Ми знаємо, де вона.

— Приблизно.

— І ми знаємо, що поїзди проходять повз.

Ярослав дивився на креслення.

— Але не зупиняються.

— Саме так.

Марта підвелася.

— Значить, нам потрібно знайти спосіб туди потрапити.

— І як?

Вона усміхнулася.

— Через метро.

Ярослав підняв брови.

— Це звучить небезпечно.

— Ти вже ковзаєш між версіями міста, — сказала Марта.

— Справедливо.

Вони зібрали папери.

Марта акуратно поклала креслення назад у папку.

Ярослав на секунду затримав руку над столом.

І знову відчув той звук.

Далекий.

Глухий.

Цього разу він був коротшим.

Наче хтось ударив металевим колесом по рейці.

Він підняв голову.

— Марта.

— Що?

— Я думаю…

— Що?

— Станція не просто існує.

Вона чекала.

Ярослав дивився на карту.

— Вона працює.

Марта нахмурилася.

— Як?

Він повільно видихнув.

— Там досі ходять поїзди.

Тиша в архіві стала ще глибшою.

І десь далеко під землею щось знову рухнуло.

Наче рейки пам’ятали маршрут, якого немає на жодній схемі.