Розділ 2. Порожнє місце

Ярослав довго дивився на двері під’їзду.

Ті самі двері, якими він користувався щодня. Подряпина біля ручки. Стара металева табличка з номером будинку. Навіть слід від наліпки, яку колись намагалися відірвати.

Усе було знайоме.

І водночас — ні.

— Ходімо нагору, — сказав він.

— Ярослав… — почала Марта.

— Просто перевіримо.

Він натиснув на ручку й зайшов у під’їзд.

Повітря пахло пилом і старою фарбою. Сходи скрипнули під ногами так само, як завжди.

Він піднявся на третій поверх.

Ось двері.

Його двері.

Сірі. Трохи перекошені. Замок, який іноді заїдав.

Ярослав дістав ключі.

Метал дзенькнув у руці.

— Бачиш? — сказав він тихо. — Ключі.

Марта не відповіла.

Він вставив ключ у замок.

Той не повернувся.

Ярослав нахмурився.

— Зачекай…

Він спробував ще раз.

Ключ зайшов, але не рухався.

Наче замок був інший.

— Може, заїло, — сказав він і натиснув сильніше.

Замок клацнув.

Але не відкрився.

Двері прочинилися зсередини.

І перед ними з’явився чоловік років сорока у футболці й спортивних штанах.

— Так? — сказав він роздратовано.

Ярослав завмер.

За спиною чоловіка була квартира.

Його квартира.

Та сама кухня. Та сама шафа. Але стіл був інший. І холодильник стояв не там, де завжди.

— Ви… — почав Ярослав.

— Чого вам?

— Тут… — Ярослав ковтнув. — Тут моя квартира.

Чоловік подивився на нього довго.

Потім перевів погляд на Марту.

— Він жартує?

— Ні, — тихо сказала Марта.

— Ви помилились поверхом, — сказав чоловік.

— Ні, — відповів Ярослав. — Я тут живу.

Чоловік зітхнув.

— Слухайте. Я тут живу вже три роки.

Ці слова зависли в повітрі.

Три роки.

— Це неможливо, — сказав Ярослав.

Чоловік дістав телефон.

— Я зараз поліцію викличу.

Марта взяла Ярослава за лікоть.

— Ходімо.

— Але…

— Ходімо.

Вона обережно потягнула його вниз сходами.

Двері квартири зачинилися.

Клац.

Звук відгукнувся у під’їзді глухо, як удар по порожній коробці.

Вони вийшли на вулицю.

Поділ жив своїм життям.

Кав’ярня на розі відкрила двері. Бариста виніс крейдяну дошку з меню. Хтось сміявся біля трамвайної зупинки.

Місто не змінилося.

Змінився він.

— Добре, — сказав Ярослав. — Це… це як у шарах.

— Ні, — відповіла Марта.

— Чому?

— Бо шари не стирають людей.

Ярослав мовчав.

— Вони змінюють простір. Події. Рішення. Але не існування.

— Тоді що це?

Марта подивилася на нього уважно.

— Я не знаю.

Ярослав витягнув телефон.

Контакти.

Він відкрив список.

Ім’я Марта було.

Він натиснув інший контакт.

Петро.

Порожньо.

Номер існував.

Але імені не було.

Він спробував знайти старі повідомлення.

Чатів не було.

— Ні…

— Що? — спитала Марта.

— Телефон.

Він показав їй екран.

— Тут були люди.

Вона подивилася.

— Тут і зараз є люди.

— Ні.

Він прокрутив список.

— Ось тут був Костя. Ірина. Сергій.

— Можливо, ти видалив?

Ярослав підняв голову.

— Я не видаляв своє життя.

Вітер пройшовся по вулиці.

Папірець прокотився бруківкою.

Ярослав раптом відчув щось дивне.

Ледь помітне.

Наче тиша під містом.

Він завмер.

— Ти чуєш? — тихо спитав він.

— Що?

— Нічого.

— Це і є дивно.

Марта подивилася на нього.

— Ти ж казав, що під містом завжди є звук.

Світні лінії.

Мережа.

Пульс.

А зараз…

Нічого.

Наче хтось вимкнув цілу систему.

Ярослав повільно підняв голову.

І тоді побачив це.

Трамвай під’їжджав до зупинки.

На табло — звичайний маршрут.

Але на секунду, лише на секунду, цифри змінилися.

І там з’явився напис:

БРАТСЬКА

Ярослав моргнув.

Табло знову стало звичайним.

— Марта.

— Що?

— У Києві є станція метро «Братська»?

Вона похитала головою.

— Ні.

Ярослав дивився на рейки трамвая.

Вони тягнулися вниз, до набережної.

— Я думаю, — сказав він тихо, — що місто щось робить.

— Що саме?

Він не відповів одразу.

Бо думка, яка щойно з’явилася, була занадто холодною.

— Воно мене… — сказав він нарешті.

— Що?

— Переміщує.

Марта насупилася.

— Куди?

Ярослав подивився в бік метро.

Десь під землею проходили поїзди.

Тихо.

Регулярно.

Наче величезний механізм, який ніколи не зупиняється.

— Між версіями, — сказав він.