Розділ 38

В Олд-Холлоу їх зустріли не криками і не тріумфом — лише тишею і втомленою подякою. Люди і мутанти стояли впереміш, без чіткої межі, немов самі ще не до кінця розуміли, ким вони тепер були один для одного. Бабуся Віллоу вийшла вперед. Спина пряма, погляд ясний, голос твердий — без надриву і пафосу.

— Ви врятували нас, — сказала вона, дивлячись на людей. — Ви врятували наших дітей. Моїх онучок. За це Олд-Холлоу у вас у боргу, — вона зробила паузу, щоб вдихнути. — І я говорю це як лідер поселення: ви тут завжди бажані гості. Не з ввічливості. А з правди.

Калі кивнула, відчуваючи, як від хвилювання стискає горло. Прощання вийшло коротким, але емоційним. Реймонд стояв поруч із Коннором — він прийшов сюди разом із останньою групою, але залишився у поселенні, не втручаючись у битву. Калі обійняла батька і брата міцно, по-справжньому.

— Не забудьте, — сказала вона, відсторонюючись. — У бабусі Марти незабаром день народження. Я чекаю на вас там.

Реймонд усміхнувся й кивнув. Коннор обійняв її ще раз, ніяково, але щиро. З Уною й Талуллою Калі прощалася окремо. Талулла сиділа в ліжку в будинку Макайли, перев’язана, стомлена, але зі звичною зухвалою посмішкою.

— Ти як завжди, — сказала Калі.

— Жива, — хмикнула Талулла. — Вже непогано.

Калі подивилася на Уну.

— Придивись за батьком, гаразд?

— З ним усе буде гаразд, — відповіла Уна без вагань. — Обіцяю.

Ці слова важили більше за будь-які клятви.

Коли вони йшли, Олд-Холлоу не проводив їх шумом. Лише поглядами. Довгими. Запам’ятовуючими. Дрейк йшов поруч із Калі, рюкзак здавався важким не стільки від обладнання, як від даних — напрацювань Хескелла, його божевільної спадщини. У Сховищі 17 на них чекав доктор Мейсон. І правда, яку треба було розібрати.

Вони йшли не героями. Вони йшли тими, хто зробив те, що мав. А за спиною, серед гір, Олд-Холлоу вперше за довгий час дихав вільно.

Після кількох днів дороги Сховище 17 зустріло їх знайомою прохолодою та гулом приладів, що заспокоювали після хаосу гір та лабораторії. Дрейк, Калі та інші увійшли, втомлені, вкриті пилом і подряпинами, але живі. Доктор Мейсон уже чекав на них у лабораторії, руки за спиною, погляд уважний. Коли вони переступили поріг, на його обличчі з’явилася усмішка — трохи полегшення, трохи гордості.

— Ви зробили неможливе, — сказав він спокійно, але зі щирою теплотою, після того, як вислухав їхню історію. — Хескелла знищено. І занапастила його не рука людини — а його зарозумілість. Він був надто впевнений, що може володіти всім та всіма. Я навіть радий, що вам не довелося бруднити об нього руки.

Команда трохи розслабилася, але сум все ще висів у повітрі. Ніхто не міг приховати думки: мутантам не повернути людської подоби.

— Ми зробили все, що могли, — тихо сказала Калі. — Але… повернути назад їх звичне життя неможливо.

Доктор Мейсон кивнув, не зводячи очей з екранів, де завантажувалися записи Хескелла. Він акуратно переглядав дані, вивчав експерименти, формули, розрахунки, коментарі божевільного вченого.

— Ми не можемо виправити наявність мутації, — сказав він, — але ми можемо зрозуміти, як допомогти мутантам жити далі. Як полегшити їхнє життя. І, можливо, знайти спосіб використовувати дослідження Хескелла на благо, а не на зло. Все-таки він був страшенно розумним, цього в нього не відібрати. Просто використав свій розум не так, як треба.

Дрейк та Калі обмінялися поглядами. Всередині них виник дивний, обережний оптимізм.

— У цьому світі ми не завжди можемо повернути те, що втрачено, — сказав Мейсон, — але ми можемо зробити так, щоб ніхто більше не повторив того, що зробив Хескелл.

Команда слухала його мовчки. Вони втомились. Але тепер вони також і знали: попереду не порожнеча, а можливість виправляти світ, хай і крок за кроком.