Розділ 28

Вони вийшли ще до світанку. Небо було важке, сіре, ніби ніч не хотіла відпускати світ. Холод пробирався під куртки, з рота виривалися короткі хмарки пари. До лабораторії вони підійшли з північного боку, по кам’янистому схилу. Брюс першим піднявся на виступ і завмер, піднявши руку. Усі зупинилися. Дрейк обережно визирнув. І зразу зрозумів — все пішло не за планом.

Огорожа була посилена. Прожектори стояли щільніше, їхнє світло перекривало одне одного, не залишаючи сліпих зон. По периметру рухалися люди-охоронці, їх було більше, ніж минулого разу. Між ними ходили роботи, плавно, методично, без пауз. А ближче до воріт…

— Трясця, — видихнула Калі майже беззвучно.

Там були мутанти. Ручні. З порожніми, загальмованими поглядами. Їх використовували як живе прикриття та зброю одночасно. Макайла різко втягла повітря носом.

— Рівер… — сказала вона хрипко.

Він ішов уздовж огорожі, нерівно, начебто кожен рух давався через біль. Поруч із ним — Дерек. Той самий мутант, якого вони помітили вперше. І ще двоє, яких Макайла з Конрадом знали. Конрад зблід. Його щелепа напружилася так, що вилиці загострилися.

— Вони покращили охорону, — прошепотів він. — Після нашої минулої вилазки.

— Зробили висновки, — похмуро додав Кай.

Дрейк повільно оглянув усю картину: люди, роботи, мутанти, світло, дистанція. Мозок працював холодно та швидко. Не пройшло й п’яти хвилин, як він зрозумів: шансів не було.

— Нас мало, — сказав Дрейк тихо, але твердо. — Якщо ми поліземо зараз, нас знищать за хвилини. Або змусять битися з ними.

Він кивнув у бік ручних мутантів. Макайла стиснула кулаки. Очі блиснули злістю — справжньою, хижою. Але сперечатися вона не стала.

— Значить, повертаємось, — продовжив Дрейк. — І кличемо підкріплення. Усіх, кого зможемо. Якщо мутанти теж підуть — нехай ідуть з нами.

Повисла тиша. Тяжка, як каміння під ногами. Конрад першим відвернувся від лабораторії.

— Я ненавиджу це, — сказав він. — Але ти маєш рацію, Дрейку.

Макайла ще мить дивилася на Рівера. Потім різко кивнула.

— Тоді йдемо швидко. Поки вони не зрозуміли, що ми тут.

Вони почали відходити тим самим шляхом, розчиняючись у камінні та тінях. Лабораторія Хескелла залишилася позаду — яскрава, жива, готова до бою.

Назад вони йшли швидше. Не тому що стало легше — бо хотілося піти якнайдалі від лабораторії, від прожекторів, від таких знайомих мутантів. Здавалося, що світанок так і не настав: небо залишалося каламутно-сірим, з низькими хмарами, ніби світ застряг між ніччю та ранком.

Дім Колліна зустрів їх тишею. Двері зачинили одразу, засув перевірили двічі. Брюс знову зайняв своє місце біля стіни, ніби й не йшов. Макайла пройшлася кімнатою, не знаходячи собі місця. Конрад сів за стіл, дивлячись у порожнечу. Дрейк дістав рацію.

— Чи є хтось на зв’язку? — спитав він. — Сільвіє, Ханно, Заку, Ніку! Відгукніться.

Кілька секунд шипіння — і почувся знайомий голос Зака:

— Слухаю. Що у вас?

Дрейк говорив коротко й у справі. Посилений патруль. Роботи. Ручні мутанти. Шансів нуль без допомоги.

— Нам потрібно більше людей, — закінчив він. — І якнайшвидше.

— Добре, — відповів Зак. — Ми збираємось.

— Попросіть Талуллу провести вас, — додав Дрейк. — До гір. Далі Брюс зустріне і проведе через печеру. Ви вийдете прямо до будинку, де ми знаходимося. Це найшвидший варіант.

— Прийнято, — сказав Зак. — Висуваємось.

Рація клацнула, зв’язок обірвався. В кімнаті повисло тяжке очікування. План був, шлях був, але час знову працював проти них. Десь там, за горами, лабораторія жила своїм життям, не знаючи, що до неї повільно, уперто підбирається буря. Макайла зупинилася біля вікна і тихо сказала:

— Головне — встигнути раніше, ніж мутанти зірвуться самі.

Дрейк кивнув.

— Ми встигнемо, — впевнено сказав він.

І це прозвучало не як надія. А як обіцянка.