Розділ 21

Ранок видався сірим і тихим, ніби Олд-Холлоу затамував подих. У вітальні бабусі Віллоу зібралися всі, хто мав бути тут в цей час. Макайла стояла біля дверей. Поруч із нею — Морін та дві дівчинки, її дочки. Мейсі трималася доросліше, ніж дозволяли її десять років, але пальці все одно чіплялися за рукав матері. Макензі тулилася до Макайли міцно, як могла, і дивилася знизу вгору, не приховуючи страху.

— Ти ж повернешся? — тихо спитала Мейсі. Не як дитина — як та, хто вже розуміє, що обіцянки іноді руйнуються.

Макайла опустилася перед ними, обійняла обох одразу, міцно, по-справжньому.

— Повернуся, — впевнено сказала вона. — Я вас не покину.

Макензі схлипнула, але кивнула. Мейсі стиснула губи і теж кивнула, вірячи матері. Морін стояла трохи осторонь. Обличчя її було напружене, зле — не на Макайлу, а на весь цей світ. Вона зробила крок ближче і швидко обійняла сестру.

— Тільки спробуй не повернутися, — пробурмотіла вона. — Я тобі цього не пробачу.

Макайла посміхнулася краєчком губ.

— От і добре. Буде стимул.

Бабуся Віллоу спостерігала мовчки. Коли Морін з дівчатками пішла до кімнати її онуків, вона підійшла до Макайли і стиснула її плече — сильний, впевнений жест.

— Я чекаю на ваше повернення, — сказала вона. І цього було достатньо.

Дрейк перевірив спорядження, глянув на Калі. Та вже була зібрана, зосереджена, як перед стрибком у холодну воду. Конрад стояв біля виходу, спокійний, надійний, ніби то був звичайний патруль. Рівер тримався трохи віддаль — руки схрещені на грудях, погляд важкий, насторожений. Він досі не довіряв людям. І не приховував цього.

Вони йшли по дорозі швидко, без розмов. Макайла йшла попереду, ведучи звичним маршрутом, Дрейк і Калі — позаду неї, Конрад прикривав тил, а Рівер тримався збоку, як тінь. Олд-Холлоу залишився позаду. Попереду на них чекала лабораторія Хескелла. І ніхто з них уже не сумнівався — цей ранок стане початком чогось нового.

Вони підійшли до лабораторії з того боку, де паркан давно перекосило, а бетон під ним пішов тріщинами. Сюди майже не доходила охорона: надто близько до схилу, надто незручно. Макайла вказала жестом — сюди. Конрад акуратно розсунув дріт, Рівер першим ковзнув усередину, безшумно, як хижак. Дрейк йшов слідом, відчуваючи знайоме неприємне напруження під шкірою. Калі йшла останньою, запам’ятовуючи кожен поворот, кожен звук. Зламавши замок на непримітних дверях, вони увійшли до лабораторії.

Усередині пахло металом, антисептиком і чимось ще… солодкувато-гнилим. Світло горіло рівно, системи дзижчали, видаючи тихий, тривожний гул. Вони рухалися повільно, досліджуючи коридори. Декілька приміщень вони пройшли без проблем: порожні операційні, кімнати з капсулами, в яких зараз нікого не було, стіни з подряпинами — слідами пазурів. Макайла стиснула зуби, але мовчала. У серверній Калі відразу ожила — присіла біля комп’ютера, підключила пристрій, пальці ковзали клавіатурою. Екран блимнув. Потім ще раз. І ввімкнувся.

— Є, — прошепотіла вона.

Файли були акуратно розташовані: експерименти, звіти, схеми керування мутантами, журнали спостережень. Ім’я Хескелла з’являлося знову і знову. Калі швидко обрала потрібне і почала завантаження.

Вони вже майже отримали інформацію, коли за дверима пролунали кроки. Чіткі. Повільні. Впевнені. Усі завмерли. Макайла потяглася до зброї. Конрад підійшов ближче до дверей. Рівер притулився до стіни, його очі звузилися.

Кроки наближалися.

Один.

Другий.

І ось пролунало характерне клацання — замок відкрився.

Калі подивилася на індикатор завантаження. До кінця залишалося кілька секунд. Занадто багато. Завантаження дійшло до ста відсотків рівно в той момент, коли двері відчинилися.

— Готово! — видихнула Калі.

До кімнати увірвалися люди у захисній броні та зброєю напереваги. Без криків, без попереджень — одразу вогонь. Дрейк зреагував першим: штовхнув Калі за консоль, вистрілив, збиваючи з ніг найближчого охоронця. Макайла діяла різко та зло. Конрад прикривав відхід, короткими чергами не даючи охороні затиснути їхню групу. Рівер рвонув уперед, пробиваючи шлях до виходу. Він рухався швидко, майже люто, з виразом обличчя, який ясно говорив: назад він не збирався. Вони бігли коридорами, петляючи, повертаючи туди, де вже були, змінюючи маршрути. Сирена завила — дзвінко, огидно, як скрегіт по нервах. За спиною чулися команди, важкі кроки, дзвін металу.

Вихід був уже близько. Паркан. Гори. Свобода — буквально у кількох ривках. І саме там їх наздогнали. Ліворуч вискочили троє, праворуч — ще два. Рівер розвернувся, прикриваючи решту, і в цей момент його збили з ніг. Електрошок. Він сіпнувся, стиснув зуби, але сил вирватися вже не було. Його притиснули до землі, заламали руки.

— Тікайте! — закричав він, перекрикуючи шум. — Чого встали? Біжіть, до біса!

Макайла вже збиралася рвонути назад, але Конрад схопив її за плече.

— Пізно! — жорстоко кинув він. — Він має рацію! Біжимо!

Дрейк бачив, як Рівер дивився їм услід — злий, живий, не зламаний. І це було найгірше. Вони відступили, пробралися через паркан, майже скотилися вниз по схилу, ховаючись серед каміння та рідкісних дерев. Постріли ще лунали, але швидко стихли — охорона не стала лізти в гори. Коли вони нарешті зупинилися, дихання рвало груди, руки тремтіли, а в голові билася одна думка, від якої не легшало.

Тепер у Хескелла був Рівер.