Розділ 20

Після зібрання вони знову прийшли до будинку бабусі Віллоу. Макайла без жодних роздумів погодилася йти до лабораторії. Обличчя її було напружене, зле, і ця злість була не показною. Дрейк одразу зрозумів: якщо Хескелл зачепив когось з мутантів, вона не відступить. Калі це теж відчула. Трохи згодом прийшов Конрад. Той самий охоронець із поста біля входу до поселення — спокійний, зібраний, без показного героїзму. Він привітно кивнув Макайлі, потім бабусі Віллоу.

— Я з вами, — просто сказав він. — Я хочу допомогти.

Макайла ледь помітно усміхнулася. Було видно — вона рада, що він поруч.

На цьому добровольці й скінчилися.

Коли через 15 хвилин двері знову відчинилися, Калі здивовано підняла голову. В дім увійшла дівчина років сімнадцяти — худорлява, з кучерявим рудим волоссям, віддалено схожа на Макайлу. В очах дівчини читалася така ж впертість і тривога, що й у неї.

— Це Морін, — представила дівчину Дрейку та Калі Макайла. — Моя молодша сестра.

Морін не зволікала і відразу ж заговорила.

— Я теж хочу піти, — сказала вона. — І не лише я. Мої друзі також погодяться.

Бабуся Віллоу подивилася на неї з теплом і м’якістю, ніби перед нею стояла маленька дитина, а не майже доросла дівчина.

— Ні, — сказала вона спокійно, але так, що сперечатися відразу стало безглуздо. — Ти не підеш.

— Але… — Морін таки спробувала заперечити.

— Ні, Морін, — бабуся Віллоу навіть не підвищила голос. — Ти дитина. Я не дозволю підліткам йти туди, де небезпечно.

Морін стиснула кулаки.

— Я не дитина.

— Для мене — дитина, — твердо відповіла бабуся Віллоу. — У поселенні є достатньо дорослих для таких небезпечних справ.

Макайла зробила крок ближче до сестри, поклала руку їй на плече.

— Вона має рацію, — тихо сказала вона. — Це не прогулянка. Це небезпека. Я повернусь. І Конрад повернеться. І ми зробимо все, щоб ніхто більше не зникав.

Морін відвела погляд. Видно було, що їй хочеться кричати, сперечатися, доводити… але сил не лишилося. Вона тільки кивнула і опустилася на диван, невдоволено склавши на грудях руки, ніби одним своїм виглядом бажаючи показати — вона проти, але сперечатися не буде.

— Морін, — спокійно, але твердо сказала Макайла, сідаючи поряд. — Ти моя сестра. І саме тому ти не підеш.

Морін пирхнула.

— Бо я молодша?

— Бо якщо зі мною щось трапиться, — Макайла подивилася їй просто в очі, — мені треба, щоб хтось наглянув за моїми дітьми.

Калі моргнула від несподіванки.

— У тебе є діти?

— Дві дівчинки, — Макайла кивнула. — Мейсі — десять, Макензі — сім. Зробила дурість у молодості. Мене завжди тягнуло до жінок. Батьки довідалися, хотіли мене виправити, привели нареченого. Зовсім як у давні часи. Тиск батьків, розмови про «нормальне життя», і в результаті — шлюб. Незважаючи на байдужість до чоловіків, я хотіла дітей, тому й погодилася. Марк був хорошою людиною, але війну не пережив. Ми залишилися з дочками одні. Ще й мутанти. Але я не скаржусь. Тут я зустріла Талуллу. Тут я нарешті живу так, як хочу.

Калі кивнула, виявляючи цим кивком підтримку Макайлі. Морін, все обміркувавши, відповіла:

— Гаразд, я залишусь, — Морін опустила погляд. Злість у ній почала затихати. — Я пригляну за дівчатками.

— Дякую, — відповіла Макайла.

Конрад, який весь цей час мовчав, ступив уперед.

— Я знаю, кого можна вмовити піти з нами, — сказав він. — В мене є одна людина на прикметі, — він глянув на бабусю Віллоу. — Я швидко. Незабаром повернуся.

Вона кивнула.

— Тільки без тиску. Нехай рішення буде добровільним.

Конрад розвернувся і пішов. Пройшло не так багато часу, коли двері знову відчинилися. Конрад повернувся не один. Поруч з ним стояв високий мутант з темним розпатланим волоссям. Обличчя у нього було з різкими рисами, жорстке, з насупленими бровами — ніби він уже заздалегідь був усім незадоволений. Він оглянув кімнату, затримався поглядом на Калі та Дрейку, і вони явно йому не сподобалися.

— Це Рівер Робсон, — сказав Конрад. — Він погодився.

— Я не «погодився», — похмуро поправив той. — Я вирішив, що хтось має це зробити.

Він глянув прямо на Дрейка.

— Мені не подобається працювати з людьми. Я не довіряю вам, — він на мить замовк, а після паузи продовжив. — Але ще більше мені не подобається, що Хескелл робить із мутантами.

Калі впіймала його погляд і не відвела очей.

— Нам теж, — коротко сказала вона. — Хескелл — загроза для всіх: і людей, і мутантів.

Рівер хмикнув. Не усміхнувся, але й сперечатися не став. Бабуся Віллоу уважно подивилася на всіх п’ятьох — на Макайлу, Конрада, Рівера, а потім на Калі та Дрейка.

— Отже, — сказала вона спокійно, але твердо. — Ви йдете вранці. Без поспіху та без дурниць. Пам’ятайте, ви йдете не мститися, а розбиратися. Якщо буде можливість — витягувати полонених. Якщо ні — повертаєтеся живими. Це наказ.

— Добре, — Макайла кивнула.

Конрад мовчки погодився. Рівер знизав плечима.

— Я поряд. Поки це потрібно.

Калі відчула, як усередині все стислося — страх, злість, відповідальність, все разом. Але поверх цього було інше почуття. Чітке та ясне.

Вони не одні. В цій битві в них є допомога, а значить, вони впораються зі всіма перешкодами.