Розділ 16

Дрейк дістав бінокль і вони по черзі озирнулися. Спершу Макайла — швидко, професійно, ніби просто звірялася з тим, що й так знала. Потім Дрейк. Він затримався довше, повільно проводячи поглядом по периметру. Його щелепа ледь помітно напружилася.

— Турелі, — тихо сказав він, передаючи бінокль Калі. — Автоматичні.

Калі притиснула бінокль до очей і одразу їх побачила. Замасковані, акуратно вбудовані в конструкцію огорожі та на кутах будівель. Турелі, роботи, охоронці-люди — озброєні, зібрані, справжні солдати. І, звісно ж, мутанти. Вони патрулювали чітким маршрутом, реагували на жести людей, іноді зупинялися за сигналом. Контрольовані.

— Ось і відповідь, — похмуро сказала Калі, опускаючи бінокль. — Якщо лабораторію охороняють контрольовані мутанти, то там Хескелл.

Сумнівів більше не залишилося. То була робота Хескелла. Або він діяв швидко і вже встиг перетворити нових людей на мутантів, або притягнув сюди тих, хто вцілів після знищення колишньої лабораторії. У будь-якому випадку схема була знайомою.

Дрейк знову глянув на комплекс неозброєним оком. У ньому явно свербіло бажання спуститися нижче, підійти ближче, розглянути деталі, знайти слабке місце.

— Якщо підповзти з того боку… — почав він швидше собі, ніж вголос.

Калі одразу ж похитала головою і поклала долоню йому на руку.

— Не зараз, — тихо, але жорстко сказала вона. — Нас тут троє, а не армія. І сюрпризів у них більше, ніж ми бачимо звідси.

Дрейк видихнув крізь зуби. Він це розумів. Просто не любив відступати.

Макайла, спостерігаючи за ними, спокійно додала:

— Ви вже побачили достатньо. Для першого разу.

І в цьому була сувора, дратівлива, але чесна правда.

Перш ніж піти, Макайла ще раз взяла бінокль, щоб краще розглянути лабораторію. Їй і раніше все це не подобалося — це читалося по стиснутих губах і надто різких рухах. Але тепер злість змінилася на щось інше. Вона дивилася в бінокль лише кілька секунд і… раптом різко скрикнула.

— Трясця… — голос у неї зірвався, бінокль ледь не вислизнув з рук.

Дрейк миттю повернувся до неї.

— Що ти побачила?

Макайла вдихнула, явно намагаючись взяти себе в руки, і знову подивилася вниз, ніби сподівалася, що помилилась. Не помилилась.

— Це він, — сказала вона глухо. — Один із наших. Із Олд-Холлоу. Він зник п’ять днів тому.

Калі відчула, як усередині все неприємно стислося.

— Зник?..

Макайла кивнула, не відриваючи погляду від лабораторії.

— Ми вирішили, що він пішов на полювання. Він часто йшов далеко, на день-два. Іноді затримувався довше. Ніхто не хвилювався, — вона віддала бінокль Дрейку. — А він тут. У патрулі. Ходить, як маріонетка.

Злість у її голосі змішалася з жахом. Не паніка — холодна, важка лють. Дрейк похмуро вилаявся собі під ніс. Тепер усе остаточно склалося. Це були не просто «якісь мутанти». То були конкретні мутанти. Розумні мутанти.

— Значить, він живий, — тихо сказала Калі. — Але не вільний.

Макайла різко кивнула.

— І якщо він тут, значить, це може статися з кожним із нас, — вона стиснула кулаки. — Про це має знати бабуся Віллоу. Негайно.

Вона подивилася на них обох зовсім іншим поглядом — рішучим, жорстким.

— Ми повертаємось до Олд-Холлоу. Зараз. Це вже не просто підозріла лабораторія. Це загроза всім нам.

Гори мовчали. Лабораторія внизу продовжувала жити своїм акуратним, організованим життям. А нагорі, на кам’яному майданчику, стало остаточно ясно: вони влізли в щось значно більше, ніж просто пошуки одного божевільного вченого.