Розділ 15

Після короткого відпочинку Калі з Дрейком переглянулися — без слів стало зрозуміло: зволікати не було сенсу. День ще не хилився надвечір, сили в них були, тож треба було вирушати до лабораторії. Дрейк з Калі подякували бабусі Віллоу за пиріг і за те, що вона прийняла їх. Поки вони розмовляли з нею, Талулла вже попрямувала до дверей.

— Мені час назад, — сказала вона. — Уна одна в таверні, а там ранковий наплив незабаром зміниться на вечірній. Працювати треба, а не по горах шастати.

Вона обійняла Калі, коротко кивнула Дрейку, а потім обернулася до Макайли. Та вже чекала. Вони поцілувалися — спокійно, звично, без показної ніжності. Просто так, як цілуються ті, хто певен в одна одній.

— Будьте обережні, — сказала Талулла, дивлячись на Калі та Дрейка. — І не геройствуйте. Там небезпечно.

— Постараємося, — відповіла Калі.

Талулла посміхнулася, махнула рукою і вийшла надвір, швидко розчиняючись серед будинків та мутантів. Макайла жестом веліла йти за нею. Вони пройшли через усе поселення: повз старі будинки, де на ґанках сиділи мутанти, повз дітей, які тепер лише крадькома поглядали на людей, повз городики, що вперто жили всупереч усьому. Калі ловила погляди — насторожені, холодні, іноді відверто ворожі. Вона намагалася триматись рівно, але руку Дрейка так і не відпустила. Макайла йшла впевнено, ніби ці погляди були їй байдужими.

Вони вийшли за північні ворота разом. Макайла одразу звернула з дороги і повела їх старим, майже забутим шляхом, де асфальт давно потріскався і подекуди пішов під землю. Вони йшли мовчки. Макайла рухалася впевнено, ніби знала кожен камінь, кожен поворот. Вела так, щоб триматися ближче до тіні гір та рідкісних дерев, використовуючи рельєф як укриття.

Близько півгодини вони йшли без зупинок. Потім Макайла різко змінила напрямок і звернула до вузької гірської стежки. Ледь примітна знизу, вона ховалася за деревами, кущами й уламками скелі. Якщо не знати, що стежка тут є, то її не знайдеш. Підйом був не дуже крутий, але каміння обсипалося під ногами і доводилося йти обережно. Незабаром стежка вивела їх на невеликий природний майданчик — наче сама гора видихнула і дозволила зупинитися. Макайла присіла навпочіпки і жестом показала пригнутися.

— Сюди, — тихо покликала вона.

Дрейк та Калі підійшли до Макайли. Вони побачили, що з майданчика відкривався вид на лабораторію. То був старий комплекс — бетонні корпуси, котрі пережили не один десяток років. Потерті стіни, але без слідів запустіння. Паркан високий, посилений, з додатковими секціями. Це точно було не занедбане місце, а робочий об’єкт.

— Ось ваша лабораторія, — тихо промовила Макайла. — Ми прийшли. Але далі йти небезпечно.

Калі примружилася. Місце одразу їй не сподобалося — надто живе для того, що мало давно померти. Підібратися ближче непоміченими було важко. Але не неможливо. І це було видно навіть звідси. Тільки потрібно розробити гарний план і все у них вийде.